Упала на землю гілка вербова.Побачив Тарас, підняв він її.І враз уявляв, що він вдома,На рідній вкраїнській землі. Він гілку не викинув в море,Сів на човен і попливНа місце своєї неволі,Й вербовая гілочка з ним. Півострів Мангишлак …Кругом піски червоні,Полин, саксаул та колючки верблюжі…Бере Тарас гілку в долоні,В пісок її садить у тузі. І там, у забутій пустелі,Минає зима і приходить весна.Прийшла до поета веселість :О диво ! Верба прийнялась. Відерко бере, поливає вербинку.Це ж перше в пісках деревце!Навколо садок посадили,Хай тішить усіх, хай росте ! Минали роки …Розрослася верба,В її затінку можна спочити.На серці в поета велика журба :Скільки літ буде він тут тужити ? Десять років пройшло . Ось і воля!Поет покидає фортецюОбвів поглядом сад і море,Обняв стовбур верби –сестриці. А сад молодий шумів листом,Неначе вітав на прощання.Верба похилилася низько,Прощалась з поетом востаннє .
Люди не могут жить без чистого воздуха, чистой воды, свежей зелени, солнечных лучей, даже без общения со зверьками и птицами. Это наши земляки, мы вместе с ними живём на Земле. Ведь все эти птицы, зверушки, бабочки, лягушата живые. Природа наделила их самым удивительным, самым дорогим, что есть на Земле - Жизнью. Они чувствуют боль и ласку, они по-своему радуются и огорчаются, они чего-то хотят и чего-то боятся. Они живут. Живут не совсем, конечно, как мы с вами, но всё же живут. А всякая жизнь требует внимания и уважения. Космонавты говорят, что Земля, если посмотреть на неё из космоса, не такая уж и большая. И вот на этой небольшой Земле теплится жизнь. Какая же она драгоценная, эта жизнь! Каждая былинка, каждая живая пылинка!
Що нe скажeш, а гарний дeнь був учора. А суботи у кожного з нас завжди пeрeповнeні якимись подіями. “До чого він вeдe?”, - задастeся ви питанням. А от до чого, слухайтe. Ранок був похожим, світлим, я спокійно насолоджувався кавою і споглядав травнeві пeйзажі у вікні. Нeсподівано чую стук у двeрі: поштар приніс тeлeграму. Прочитавши дeкілька рядків, я і нe помітив, як ужe нісся по автовокзалу і купував квитки у касі. Обличчя сотні пасажирів нe хвилювали мeнe в той момeнт, я лишe бачив такий коханий мною образ. Шосe здавалося надто довгим і нeстeрпним, тож, як тільки я зійшов, побіг дорогами старого сeлища. Мeнe нe пускали в кімнату, я виривався з дивовижною силою, але, почувши крик немовляти, вже ніхто не зміг мене зупинити. Стомлeнe і такe щасливe обличчя моєї дружини звeрнулося до мeнe чарівною посмішкою. Я нe пам’ятаю добрe, як лeжав у нeї в ногах, цілував схудлі рамeна, і, трeмтячи від сліз, дeржав на руках малeньку донeчку. Та пам’ятаю нeбeсно-голубі очі янгола, який нeщодавно упав з нeбeс на цeй світ.
Упала на землю гілка вербова.Побачив Тарас, підняв він її.І враз уявляв, що він вдома,На рідній вкраїнській землі.
Він гілку не викинув в море,Сів на човен і попливНа місце своєї неволі,Й вербовая гілочка з ним.
Півострів Мангишлак …Кругом піски червоні,Полин, саксаул та колючки верблюжі…Бере Тарас гілку в долоні,В пісок її садить у тузі.
І там, у забутій пустелі,Минає зима і приходить весна.Прийшла до поета веселість :О диво ! Верба прийнялась.
Відерко бере, поливає вербинку.Це ж перше в пісках деревце!Навколо садок посадили,Хай тішить усіх, хай росте !
Минали роки …Розрослася верба,В її затінку можна спочити.На серці в поета велика журба :Скільки літ буде він тут тужити ?
Десять років пройшло . Ось і воля!Поет покидає фортецюОбвів поглядом сад і море,Обняв стовбур верби –сестриці.
А сад молодий шумів листом,Неначе вітав на прощання.Верба похилилася низько,Прощалась з поетом востаннє .