Кожен скаже, що добре і з повагою. Це на словах. А чи так завжди буває на ділі?
У всьому світі, особливо в розвинених країнах, населення старіє, збільшується відсоток людей пенсійного віку. І не завжди держава в здатна нормально забезпечити життя людей похилого віку. Це ми бачимо й у себе, в Україні. Добре, звичайно, коли бабуся і дідусь живуть у родині дорослих дітей, коли є онуки. Або якщо старі живуть окремо, але де-небудь поблизу. І матеріальних проблем у них менше, і - найголовніше - вони відчувають себе, як і раніше потрібними, допомагають і ділом, і добрим словом.
Ось це найголовніше. Часто не матеріальні проблеми переносяться людьми похилого віку найболючіше, а відчуття покинутості. Адже і вони були молоді, як ми сьогодні. З їх працею пов'язано все те, чого досягло наше суспільство. Вони-то і створювали фундамент цих досягнень. Будинки, в яких ми живемо. Дороги, по яких їздимо. І ще вони, як і ми, дружили і закохувалися, будували сім'ї, ростили дітей. Без цього і батьків наших, і нас самих просто не було б.
Час бере своє. У старих і сили вже не ті, і здоров'я підводить. Зате є і знання, і величезний життєвий досвід. Часом ми ображаємося на зайві повчання, не можемо терпляче вислухати поради старших, вважаємо, що вони нічого не розуміють в наших проблемах. Може бути, літнім людям не завжди легко наздогнати сучасний ритм життя. Але вони хочуть нам добра! Що ж, ми повинні бути терплячими, навіть якщо порада не найвдаліша.
Я, наприклад, дуже дружу з бабусею. Вона цікаво розповідає про свою юність, яка припала на важкі післявоєнні роки. Розповідає про те, як вчилася і працювала, як познайомилася з майбутнім своїм чоловіком - моїм дідусем. Як народився у них довгожданий первісток - мій батько, а потім його маленька сестричка. Бабуся досі і по господарству мамі допомагає, і мені при нагоді консультацію по літературі дає. Нехай вона ще багато років залишається такою бадьорою, але якщо коли-небудь роки візьмуть своє і підведе здоров'я, хіба ми вважатимемо її тягарем, хіба не підтримаємо, не оточимо турботою?
Осінь. Вона тихо і непомітно піді йшла до нашого Дніпропетровську. Ми зразу відчули її прохолодний подих.Дерева стоять в тривожні задумі. Ось кремезні дуби , мов вартові. Осінь не торкнула їх своїм пензлем, але листя дуба якось по-особливому дзвенить, як бляшане. На березах ледь пожовкли листочки. Лиш ялини стоять пишні та зелені.Ми підійшли до нашої річки. Вода в ній темна. А по її холодному плесу, мов золоті кораблики, пливуть кленові листочки. Над річкою схилилась горобина. Жовті листочки весело тріпотіли на вітрі, а кетяги ягід ще жовті, бо не було морозу, від якого вони червоніють. Прощаємось з красою осіннього Дніпропетровська.Коли я повертаюсь до дому, під ногами шарудить килимок першого опалого листя. Хороше, урочисто, і трішечки казково.
Мова - це обличчя людини. Є навіть таке прислів'я:"Заговори, щоб я тебе побачив". Ми повинні грамотно писати і говорити. А найголовніше шануват та не цуратися своєї мови! Шевченко казав, що інші мови можна вивчити за кілька років, а свою мову потрібно вивчати все життя. Багато людей від'їжджають в інші країни, і забувають свою мову, свої традиції, та навіть свою рідну країну і батьків. Я хочу вірити, що цього небуде, але все ймовірно! Якщо б небуло мови, то люди б не могли передевати свої конкретні думки. Отож мова - це доля народу! Люди, любіть свою рідну мову!
У всьому світі, особливо в розвинених країнах, населення старіє, збільшується відсоток людей пенсійного віку. І не завжди держава в здатна нормально забезпечити життя людей похилого віку. Це ми бачимо й у себе, в Україні. Добре, звичайно, коли бабуся і дідусь живуть у родині дорослих дітей, коли є онуки. Або якщо старі живуть окремо, але де-небудь поблизу. І матеріальних проблем у них менше, і - найголовніше - вони відчувають себе, як і раніше потрібними, допомагають і ділом, і добрим словом.
Ось це найголовніше. Часто не матеріальні проблеми переносяться людьми похилого віку найболючіше, а відчуття покинутості. Адже і вони були молоді, як ми сьогодні. З їх працею пов'язано все те, чого досягло наше суспільство. Вони-то і створювали фундамент цих досягнень. Будинки, в яких ми живемо. Дороги, по яких їздимо. І ще вони, як і ми, дружили і закохувалися, будували сім'ї, ростили дітей. Без цього і батьків наших, і нас самих просто не було б.
Час бере своє. У старих і сили вже не ті, і здоров'я підводить. Зате є і знання, і величезний життєвий досвід. Часом ми ображаємося на зайві повчання, не можемо терпляче вислухати поради старших, вважаємо, що вони нічого не розуміють в наших проблемах. Може бути, літнім людям не завжди легко наздогнати сучасний ритм життя. Але вони хочуть нам добра! Що ж, ми повинні бути терплячими, навіть якщо порада не найвдаліша.
Я, наприклад, дуже дружу з бабусею. Вона цікаво розповідає про свою юність, яка припала на важкі післявоєнні роки. Розповідає про те, як вчилася і працювала, як познайомилася з майбутнім своїм чоловіком - моїм дідусем. Як народився у них довгожданий первісток - мій батько, а потім його маленька сестричка. Бабуся досі і по господарству мамі допомагає, і мені при нагоді консультацію по літературі дає. Нехай вона ще багато років залишається такою бадьорою, але якщо коли-небудь роки візьмуть своє і підведе здоров'я, хіба ми вважатимемо її тягарем, хіба не підтримаємо, не оточимо турботою?