Кожен день ми ставимо перед собою якісь цілі, та намагаємося їх досягти. Ось вчора я сказав собі, що буду ходити на тренування до басейну 3 рази на тиждень, а раніше, що обов’язково запишуся на заняття по фортепіано. Ще я хочу мати ів з математики та навчитися кататися на ковзанах. Але як кажуть у народі «Хотіти не шкідливо!» . Як часто ми не досягаємо цілей, які ставимо перед собою? І що ж нам заважає їх досягати? Невпевненість у собі, лінь, слабка сила волі, характер, навколишні обставини? Насправді, існує багато різних причин, але найчастіше ми використовуємо їх скоріш для своїх же відговірок перед самими собою, а не для аналізування ситуації. Тому пропоную розглянути декілька практичних порад, які чітко кажуть, що потрібно робити. Перед собою потрібно ставити цілі, які ти можеш реально досягти, тобто ти сам віриш в те, що ти це зробиш, бо знаєш, що саме потрібно зробити. Наприклад, сказати собі: «Сьогодні я відпрацюю пенальті, а завтра попрацюю над грою в пас та прискоренням» – це набагато більше для досягнення цілі, ніж просто сказати «Я хочу добре грати у футбол» . Тим паче реалістичних та конкретних цілей легше дотримуватися, тому що ти бачиш рамки свого завдання і можеш точно відповісти на питання: «Чи зробив я сьогодні все для того, щоб наблизитися до своєї мети? » Для результату потрібен час. Для того щоб відчути якісь зміни потрібен час. Можливо це займе кілька місяців, а може і більше. Це тому що нашому мозку потрібен час для того, щоб звикнути до нової ідеї чи плану для досягнення цілі та й швидкі результати бувають дуже рідко. Потрібно запастися терпінням та просто працювати та отримувати від цього задоволення. Повторюй ціль. Повторюй свою мету кожного ранку для того, щоб нагадати собі, чого ти хочеш, і що повинен робити. Кожен раз коли ти повторюєш про себе чи вголос свою мету, ти заставляєш свій мозок та підсвідомість зосереджуватися на ній та шукати шляхи для її досягнення. Ти робиш це лише для себе. Мотивацію для досягнення цілі ти повинен знайти в собі. Тобто ти повинен знати, що ти робиш щось тому що ти цього хочеш, а не тому що хочеш комусь догодити. Буде важко залишатися мотивованим, якщо ти знаєш, що ти повинен робити щось, щоб комусь догодити. Перешкоди не означають поразки. Помилки – це невід’ємна частина шляху до мети. На помилках та невдачах потрібно вчитися та шукати нові шляхи. Невдачі бувають у кожного і лише від тебе залежить чи зупинить це тебе на шляху до досягнення результату. Тому пам’ятай всі помиляються, але це не означає поразки, тому повертайся до роботи та роби все можливе, для того, щоб досягти своєї мети. Отож не стій дій! Успіхів тобі!
Любов до рідної мови, любов до рідної Батьківщини — невіддільні поняття. Вони споконвіку живуть у людських серцях і притаманні тим, хто шанує історію й культуру власного народу. Дійсно, не було жодного видатного письменника, який би не висловив любові до рідної мови, а також своєї тривоги за її долю. Дійсно, не було жодного поета, який би не покладав на рідну мову найсвітліших надій. Так склалося тому, що кожен митець бачив долю свого народу в майбутньому невідривною від долі української мови.
Мова — це душа народу. Немовля з перших днів свого існування чує рідну мову від матері, а потім, підростаючи, повторює перші пестливі слова. Це, звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивої давнини над колискою молода жінка, чимось схожа на матусю. Ці слова сповнені почуттям, ніби квітка нектаром.
Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала в себе гомін лісів, полів, рік і морів землі нашої. Слова нашої мови переткані вишневим цвітом, барвінком, калиною.
Українська мовна традиція сягає до княжих далеких часів. За часів Київської Русі наше слово повновладно зазвучало на державному рівні. Потім виникли школи, друкарні, які видавали не лише духовні твори, а й підручники, наукові трактати. Але шлях нашої мови був тернистим. Скільки заборон прийшлося зазнати українській мові, починаючи з часів Петра Першого! У 1863 році один із петербурзьких циркулярів переконував, що "малоросійського язика" взагалі не існує. З ужитку виганялися рідні до болю слова. Російський цар хотів, щоб люди забули, що таке Запорозька Січ, Україна, козак...
XIX століття, означене в історії Європи як століття гуманізму, весни народів, виявилося для українців лютою зимою. Мова вмирала. Діялося це тоді, коли на сторожі духовності народу стояло могутнє слово Тараса Шевченка. Але від народу приховувалися найвищі прояви його духу. До розряду заборонених потрапили твори Івана Франка, Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.
XX століття виявилося ще страшнішим. Українське слово бідувало, вмирало з голоду, плакало над страченим, але відроджувалося. І доки народ мав свою мову, його серце завжди оживало, гоїлося, сміялося.
Сьогодні нашій державній мові потрібні не тільки відповідні законодавчі акти, але й наша духовна міць, любов до знань, справедливість, інтелігентність, наша національна самосвідомість.
Поет схвильовано писав про державну мову України:
Вона, як зоря пурпурова,
Що сяє з небесних висот
І там, де звучить рідна мова,
Живе український народ.
Наша українська мова — це золота скарбниця душі народної, з якої ми виростаємо, якою живемо й завдяки якій маємо величне право й високу гордість іменуватися народом України.
