Того літа пощастило мені довідатися про те, чого раніше й підозрювати не міг. Наприклад, я взнав від Миколки, що не тільки, мабуть, люди ходять у гості одне до одного, а й дерева до дерев. Так, скажімо, верба в лузі ходить у гості до калини, і квітки вчащають у гості до квіток — настурція до калачика, красоля до повитиці, матіола до березки, бо їм, напевне, теж кортить побути разом.
Може, комусь іншому я й не повірив би, але як я міг не повірити Миколці Кострубі, у якого за Незмінного свідка завжди
виступав пес Боніфацій! (За Є. Гуцалом).
Объяснение:
Цього року переддень Різдва був особливим. Всі дороги, дахи будинків, дерева побіліли від іскристого снігу, що покрив почорнілу землю густою ковдрою. На засіяному зірками нічному небі плив яскравий місяць і освітлював Чумацький Шлях. Усе наче завмерло, наче було приспане лапатим снігом. Лише де-не-де маленькі схвильовані діти колядували, несучи усмішки в кожну оселю. Зворушені слухачі щедро обдаровували колядників, і ті радо прямували до інших хат.
Объяснение:
Дієприкметники: почорнілу, засіяному, приспане, схвильовані, зворушений
Собор стояв посеред снігів у холодній білій самотині. Возносився рожево під саме небо, і низькі хмари черкали об найвищу баню, заплутувалися безпорадно поміж бань нижчих, умить зупинялись у своєму бігові, і тоді видавалося, ніби починає летіти понад землею сам собор, і суцільна його дивна рожевість заступалася жовтістю від кованого золота, яким покрито було бані, й увесь собор зненацька засвічувався, мов щільник, повний меду, і в найпохмуріших душах ставало ясніше від того видовища (З роману П. Загребельного «Диво»).
Текст 2
Біля св. Софії. Як тут тихо, як одразу входиш у світ високого,— сама молиться душа… Могутні тучі каштанів безшелесно стоять на варті золотих верхів… Боже, яке щастя, що цей шедевр у нас є, що він нас єднає!
Софія — душа Києва, душа України. Ніде так, як тут, не почуваєш силу творчого генія, могутній поетичний дух нашого народу. Витвір справді бого-натхненний, як казали колись… І може, вища сила відвела в останню мить чорну руку руйнівника (Зі щоденника О. Гончара).
Текст 3
Мовчить собор. Не видно облупленості, іржі на банях, ніч скрадає на ньому всі травми часу… він стоїть, думає свою одвічну думу. Про що вона? Усе тут проходило перед ним, як перед свідком і перед суддею. Ще, здається, недавно рипіли гарби повз нього зі снопами, клекотіла революція на цьому майдані соборному, дзвони калатали на сполох, кликали на сходки, на пожежі, то радісно, то тривожно будили передмістя… Поглядом болю і туги дивилися на нього розширені очі дівчат-полонянок, коли їх тисячами гнали мимо собору в Німеччину. Ридання чув, і крики надії, і залізні туркоти війни, і її, ще страшнішу тишу… (З роману О. Гончара «Собор»).
Які художні засоби використано в текстах? Чи передають вони авторські враження й емоції?
Які образні вислови добирають письменники до собору?