Великої наруги зазнала мова, що є невіддільною ознакою нації, одним із найістотніших чинників її самовиявлення, важливим по казником її життєздатності й духовності. Українську мову офі ційно забороняли укази Петра Першого, Валуєвський циркуляр, Емський указ, оголошували придуманою німцями, вважали діалектом російської чи польської мов, дивилися як на «холопську», вважали її тільки придатною для домашнього «вжитку». її свідомо принижували, не допускали в сферу науки, техніки, на фабрики, заводи, до армії, в спорт - до тих сфер, що важливі для функціонування та повноцінного життя національного організму. Тоталітарна система поглинала достоїнство людини, нації. Мова розвивалася в складних умовах, що спричинило до витворення суржика - мішанини двох мов, якою розмовляє половина населення України. Скалічена мова отупляє людину, зводить її мислення до примітива. Адже мова виражає не тільки думку. Слово стимулює свідомість, підпорядковує її собі.Найважливішою запорукою безперешкодного розвитку української мюви є проголошення її державною мовою, входження її в усі сфери життя, нарешті, усвідомлення кожним громадянином важливості свосї національної мови. На мій погляд, найактуальнішою у наш час проблемою є проблема національного самоусвідомлення, особливо у східних регіонах країни, проблема подолання «мовного бар’єру», проблема патріотичного виховання. Олександр Потебня, Леонід Булаховський, Михайло Жовтобрюх були відомими дослідниками української мови, які визначили її основні структурні особливості, створили лінгвістичну термінологію української мови, вивчали її і підносили її роль у суспільстві.У кожної людини в світі, де б вона не жила, ким би не називалася, обов’язково є відчуття приналежності до якоїсь спільності, певного народу, землі. І це відчуття дає людині можливість почуватися захищеною, віднаходити своє місце на величезній Землі.Наша держава довгі віки перебувала в стані політичного підкорення, і хоча мінялися повсякчас «господарі» - країни, що прагнули нас поглинути, ми все ж таки залишалися українцями. Нам доводилося боротися за все, що мали: за свою землю, за свою віру, свою мову, врешті, за право називатися українцями, або «русинами». Процес духовного знищення тривав настільки довго, що тепер пройде багато часу, перш ніж наша молодь зрозуміє й відчує: бути українцем — почесно. А поки що краплина за краплиною мусимо, вливати у молоді душі тепло рідної мови, рідної культури, яке мало б всотуватися разом з материнською колисковою. Та хто ж зараз співає тих пісень!Наша мова не просто має право на існування, вона існує! І заперечити цього ніхто не зможе, поки на світі є ще хоч одна дитина, яка у напівгні шепоче: «Мамо!». Вже час нам подолати свій «національний комплекс» і не кидатися на амбразури, доводячи, що ми існуємо, а мирно працювати, спілкуватися українською мовою, ростити нові покоління українців, відчувати гордість за себе і свою державу. І тоді ніхто не здолає нас і ніхто не буде сумніватися, що «Ще не вмерла Україна»!
-Привіт , Галинко -Привіт , Наталко -Ми з тобой так давно не бачились ... -Так , це правда , розкажи меня , як ти провила свої літні канікули ? -Дуже добре , я побувала в Херсоні , в Києві та в Львові . -Класно , а ти знаєш , що Львів визнали найтуристичнішим місцем України ? -Ні , але коли я там була , я навіть помітила людей дивного походження - мабуть туристи . -Мабуть . -А в ти добре відпочинула ? -Так , я була в бабусі , в неї в саду є дуже смачненькі черешні . -Зрозуміло . -Ну добре Наталко , до зустрічі , я маю йти до мамі по господарству . -Бувай .
