Кохання — основа життя. Це почуття, яке дарує людині віру в себе, надію на щасливе майбутнє, сили для подолання будь-яких перешкод. Саме таким було почуття Остапа та Соломії. Та, як кажуть, хто не кохає, той і горя не знає.
Із самого початку твору автор примушує нас співчувати головним героям, захоплюватися ними. Остап і Соломія щиро кохають одне одного, але щастя не мають, бо бездушний лях спочатку розлучив їх, а потім погрожував хлопцеві позбавленням життя. Розлука з коханим завдавала болю дівчині, але вона розуміла, що лишатися йому не можна. І коли Остап втікає із рідного села у пошуках волі, Соломія вирушає за ним, за своєю долею. Не могла вона, вольова, мужня жінка, занапастити себе, приректи на довічне життя з нелюбом. Обираючи між сімейним і панським рабством та невідомістю вона, як справжня оптимістка, обирає останнє. Заради коханого Соломія «вбралася у штани та ладна мандрувати хоч на край світу», навіть кіс своїх не пошкодувала.
Її рішення спочатку злякало Остапа, але закохане серце юнака сповнилось надією і пліч-о-пліч вони помандрували на пошуки волі та щастя.
Яким же був цей шлях? З першими труднощами Остап і Соломія зустрілися під час переправи через Дунай. Чекаючи перевозу, вони, як і десятки інших втікачів, стоять у воді: «Тіло терпне, тіло деревеніє, кудись поділися ноги». Але дівчина терпляче зносить всі злигодні, вона не скаржиться, бо «чи не однаково гинути тут, серед сього багна, чи вдома в неволі»… Цього разу переправитися не вдалось, та молоді люди не зневірилися, вони вперто йшли до своєї мети. Працювали до нестями, будуючи пліт. І, нарешті, під покривом ночі Остап і Соломія залишають рідну землю, яка в одну мить стала для них чужою. Всі їхні думки, сподівання нарешті, здавалося б, здійснилися. Та гримнув постріл… Невже це кінець? Невже цей козак одним пострілом убив їхнє щастя? Ні, Соломія не розгубилася, вона не віддасть свого коханого в руки смерті. У темряві дівчина намагається перев’язати рану Остапові, а потім тягне його, напівсвідомого, за плавні. Жіноча любов, материнська турбота надавали Соломії сили у пошуках шляху до порятунку. Її наполегливість врятувала життя їм обом.
Поки поранений Остап одужував, дівчина невтомно працювала, щоб заробити на проживання. Та доля не була милосердною до них і знову послала випробовування. Турецькі жовніри разом з циганами, які вчинили розбій, полонили й Остапа. І знову вірна подруга намагається врятувати свого безталанного коханого. Вона продає свій одяг, купує пістолі, підмовляє Івана Котигорошка до й звільнити Остапа. Дівчина розуміє всю небезпеку її задуму, та життя в чужій країні без коханої людини було б гіршим за смерть. Тому, ні миті не сумніваючись, Соломія разом з вірним товаришем пливе на порятунок в’язня.
І знову постріл. Дівчина у воді, вона напружує всі сили, щоб дістатися до берега, бо «там так гарно, там сяє сонце, там земля, там небо синє, там радість, життя». Втрачаючи сили, останнє, що чує Соломія, — поклик її душі: «Остапе!» А у відповідь серце промовляє: «Соломія». Правду говорять люди: «До біди доріг багато, а од біди і стежки немає».
Протягом всього твору ми захоплюємося Соломією, її нежіночою мужністю та відвагою, здатністю на самопожертву, самовідданістю та вірністю. І хоча почуття Остапа проявлялися по-чоловічому скупо, все ж ми розуміємо, що він щиро кохав Соломію. Коли він, безпомічний, лежав у плавнях, лякала його не смерть, а те, що він не зможе «обняти кохану». Кохання було єдиною світлою плямою у житті Остапа Мандрики, і вірність йому він зберіг до кінця життя.
Скласти діалог про рідний край пропоную так: - Привіт, Артеме! Дуже радий тебе бачити. Тобі сподобалось вчитись в Англії? - Привіт, Дмитро! Звичайно. Це дуже гарна країна. Проте, я весь час сумував за Батьківщиною. - Мабуть, коли живеш тут, то не відчуваєш того, що тобі так дорого. - Так, я згоден з тобою. Поки я жив в Україні, то думав, що переїзд дасться мені з легкістю. Проте, через пару тижнів в мене почалась несамовита туга за рідним краєм. - То ти щасливий, що повернувся? - Так, все мені тут рідне: поля, річки, соковито-зелені дерева, люди. І навіть їжа. Тепер я знаю напевне, що Україна - найрідніший куточок на Землі. Дякую за розмову, мені треба бігти до бабусі. Бувай! - Бувай!
Пам'ятник засновникам києва на дніпрі є візитівкою столиці україни, що символізує її багаторічну історію. монумент було відкрито навесні 1982 року в парку на дніпровській набережній біля мосту патона. цю подію до 1500-річчя з дня заснування києва. скульптурна композиція виконана у формі тури, на якій встановлені фігури братів кия, щека, хорива та їх сестри либідь - легендарних засновників стольного града києва. матеріал, з якого зроблено монумент, - це кована мідь, а сам постамент – з граніту. біля підніжжя - організовано невеликий басейн. у столичних молодят існує традиція. у день одруження вони приїжджають до пам'ятника засновникам києва й човен квітами на щастя. вже склалося таке повір'я, що пара повинна стати спиною до монумента й через голову закинути букет у човен. якщо попадання влучне, значить сімейне життя складеться. історична інформація про кия, щека, хорива та либідь згадується нестором літописцем у повісті минулих літ. згідно автора, брати були вражені красою дніпровських пагорбів й вирішили оселитися тут. кий сидів на боричевій горі, щек на горі щековиці, а хорив на третій горі, яка надалі стала іменуватися хоривиця. місто було названо київ на честь старшого з братів. саме хорив, кий, щек та сестра либідь, за переказами, які відбилися в російських літописах 11-12 століть, - ініціювали племінне об'єднання полян, які є засновниками трьох поселень, що пізніше склали місто київ. від легендарних засновників міста в києві залишилася гірка кияниця, вулиця хорива, гора щекавиця, невелика річка либідь. історична інформація про кия, щека, хорива та либідь згадується нестором літописцем у повісті минулих літ. згідно автора, брати були вражені красою дніпровських пагорбів й вирішили оселитися тут. кий сидів на боричевій горі, щек на горі щековиці, а хорив на третій горі, яка надалі стала іменуватися хоривиця. місто було названо київ на честь старшого з братів. саме хорив, кий, щек та сестра либідь, за переказами, які відбилися в російських літописах 11-12 століть, - ініціювали племінне об'єднання полян, які є засновниками трьох поселень, що пізніше склали місто київ. від легендарних засновників міста в києві залишилася гірка кияниця, вулиця хорива, гора щекавиця, невелика річка либідь. є й інші точки зору на давню легенду. декотрі вчені доводять, що ці назви не мають ніякого відношення до імен, а, навпаки, була зовсім самостійні. спочатку місцем для встановлення цієї скульптурної композиції вибрали пілон московського мосту. на початку 70-х років український скульптор в. бородай, відомий за постаментом батьківщини-матері, подарував по невеликому настільного варіанту свого твору, тури з засновниками міста, леоніду брежнєву й володимиру щербицькому. композиція настільки державним діячам, що відразу було наказано встановити її копію на пілоні московського мосту. проте, цій ідеї не судилося втілитися в життя. місце виявилося невдалим: постійні вітри просто-напросто б зірвали постамент, та до того ж скульптуру було погано видно знизу. один із секретарів київського міськкому партії олександр ботвин запропонував провести експеримент й поставити на пілон фанерний муляж скульптури, але її вигляд не вразив вождя. так, 22 травня 1982 року монумент, який носить офіційну назву пам'ятника "летючої либеді", встановили в парку біля мосту патона. його авторами є скульптори в.з. бородай, н.м. ферещенко. у червні 2007 року було проведено реконструкцію території, прилеглої до пам'ятника засновникам києва, а саме було розчищено й облагороджено майданчик перед постаментом. у лютому 2010 року відбулася сумна подія - обрушилися задня частина тури та фігури братів щека і хорива.
Із самого початку твору автор примушує нас співчувати головним героям, захоплюватися ними. Остап і Соломія щиро кохають одне одного, але щастя не мають, бо бездушний лях спочатку розлучив їх, а потім погрожував хлопцеві позбавленням життя. Розлука з коханим завдавала болю дівчині, але вона розуміла, що лишатися йому не можна. І коли Остап втікає із рідного села у пошуках волі, Соломія вирушає за ним, за своєю долею. Не могла вона, вольова, мужня жінка, занапастити себе, приректи на довічне життя з нелюбом. Обираючи між сімейним і панським рабством та невідомістю вона, як справжня оптимістка, обирає останнє. Заради коханого Соломія «вбралася у штани та ладна мандрувати хоч на край світу», навіть кіс своїх не пошкодувала.
Її рішення спочатку злякало Остапа, але закохане серце юнака сповнилось надією і пліч-о-пліч вони помандрували на пошуки волі та щастя.
Яким же був цей шлях? З першими труднощами Остап і Соломія зустрілися під час переправи через Дунай. Чекаючи перевозу, вони, як і десятки інших втікачів, стоять у воді: «Тіло терпне, тіло деревеніє, кудись поділися ноги». Але дівчина терпляче зносить всі злигодні, вона не скаржиться, бо «чи не однаково гинути тут, серед сього багна, чи вдома в неволі»… Цього разу переправитися не вдалось, та молоді люди не зневірилися, вони вперто йшли до своєї мети. Працювали до нестями, будуючи пліт. І, нарешті, під покривом ночі Остап і Соломія залишають рідну землю, яка в одну мить стала для них чужою. Всі їхні думки, сподівання нарешті, здавалося б, здійснилися. Та гримнув постріл… Невже це кінець? Невже цей козак одним пострілом убив їхнє щастя? Ні, Соломія не розгубилася, вона не віддасть свого коханого в руки смерті. У темряві дівчина намагається перев’язати рану Остапові, а потім тягне його, напівсвідомого, за плавні. Жіноча любов, материнська турбота надавали Соломії сили у пошуках шляху до порятунку. Її наполегливість врятувала життя їм обом.
Поки поранений Остап одужував, дівчина невтомно працювала, щоб заробити на проживання. Та доля не була милосердною до них і знову послала випробовування. Турецькі жовніри разом з циганами, які вчинили розбій, полонили й Остапа. І знову вірна подруга намагається врятувати свого безталанного коханого. Вона продає свій одяг, купує пістолі, підмовляє Івана Котигорошка до й звільнити Остапа. Дівчина розуміє всю небезпеку її задуму, та життя в чужій країні без коханої людини було б гіршим за смерть. Тому, ні миті не сумніваючись, Соломія разом з вірним товаришем пливе на порятунок в’язня.
І знову постріл. Дівчина у воді, вона напружує всі сили, щоб дістатися до берега, бо «там так гарно, там сяє сонце, там земля, там небо синє, там радість, життя». Втрачаючи сили, останнє, що чує Соломія, — поклик її душі: «Остапе!» А у відповідь серце промовляє: «Соломія». Правду говорять люди: «До біди доріг багато, а од біди і стежки немає».
Протягом всього твору ми захоплюємося Соломією, її нежіночою мужністю та відвагою, здатністю на самопожертву, самовідданістю та вірністю. І хоча почуття Остапа проявлялися по-чоловічому скупо, все ж ми розуміємо, що він щиро кохав Соломію. Коли він, безпомічний, лежав у плавнях, лякала його не смерть, а те, що він не зможе «обняти кохану». Кохання було єдиною світлою плямою у житті Остапа Мандрики, і вірність йому він зберіг до кінця життя.