Тарас Шевченко в колі його сучасників був, як відомо, художником і поетом, бардом і дисидентом, солдатом і засланцем. Він не був ні політичним лідером, ні вождем суспільного чи народного руху, ні поводирем гайдамаків-повстанців.Водночас за суттю всього зробленого ним, за підсумком усього життя став набагато більшим – Великим Кобзарем, котрий "отверз уста" "німим братам своїм" і заповів нам жити "в своїй хаті", де "своя й правда, і сила, і воля".Для розтерзаної імперіями і пригнобленої кріпацьким гнітом України це була, кажучи сучасною мовою, програма політичного, соціального й національно-культурного визволення, проект розбудови незалежної держави. Саме тому Шевченко став духовним Мойсеєм українського відродження. І такими залишаться його роль і значення в історії України назавжди.Однак треба пам’ятати й цінувати його і як людину, котрій випала стражденна доля. І саме як людині маємо простити йому "вольності", слабості, а може, й гріхи. І не кидати в нього камінь, бо казав Ісус Христос: хто без гріха, той нехай першим кине в мене камінь.Сьогодні ж, як відомо, є не лише бажаючі кидати каміння в Шевченка, а й новоявлені герострати, які роблять недолугі спроби спалити його всього. Не виходить. І не вийде. Бо є поезія Кобзаря, в якій виражена душа народу. І найперше – в ній виражена любов до України.Важко навіть назвати іншого українця, для котрого ця любов була б такою абсолютною, вселенською, непорівнянною ні з чим сущим:Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що прокляну святого бога, За неї душу погублю!Знаю, яку бурю дискусій викликали й досі викликають ці слова і в ортодоксів віри, і в атеїстів, і в усіх шанувальників творчості Тараса Шевченка. Втім, це інше питання – про Бога, про святу віру. Тут говоримо про українську національну ідею, зміст якої чимало наших політиків, політологів і різних щирих патріотів і досі з’ясовують.Однак що дивно – навіть не згадуючи при цьому Кобзаря! Хоча цілком очевидно і зрозуміло, що витоки, суть і зміст національної ідеї – це передусім любов до своєї Вітчизни. І не просто любов, а й уболівання за її долю, за свій народ:Світе тихий, краю милий, Моя Україно! За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?Актуальність цих рядків, як і загалом поезії Тараса Шевченка, за понад півтора століття не тільки не втрачена, а, навпаки, лише зросла. Адже коли перечитуєш цей та інші вірші, душа крається і болить.Не лише за історію України, а й за її сьогодення. Справді, усім щедра та багата, вона знову розрита-сплюндрована, вкотре пограбована. Тільки вже не чужими, а своїми "копачами".Майже вісімнадцять років, як проголошено незалежність України, а у нас ніяк не закінчиться те ненаситне первісне накопичення, "накопування", "прихватизація", дерибан. Уже чи не вся Україна – як розрита могила, а кінця-краю тому копанню й переділу-рейдерству не видно.А що ж ми, "маленькі українці", одвічні гречкосії? Знову терпимо-потерпаємо – хто здирство "не так тіїх панів, як тіїх підпанків" (Шевченко), а хто й наругу "пропорційної" до них влади.Тепер ледь не в кожного другого власника фірми – тіньовий оборот і свій "трудовий кодекс".У Херсоні голодні робітники, з блідими схудлими обличчями – вже майже півроку без зарплати – захоплюють від безвиході не лише адмінбудівлі заводу, а й місцевої влади. На Київщині, у Бориспільському районі, у селі з красивою назвою Щасливе селяни два роки не можуть повернути вкрадену землю, і жодна влада не до У Криму, в селищі Мирному, вже не стукають у двері господаря з ордером прокурора, а спершу кидають гранату.І куди не поїдеш по Україні – отакі-то тепер "мирні" і "щасливі" міста і села – страшні наші "херсони"! З ким не поговориш – скрізь безгрошів’я, безробіття, безнадія. Хто терпить холод, а хто й голод. Кому ліки ні на що купити, а кому нічим і ніяк дістатись до далекої лікарні.Походами на Київ відстоюють свої права водії, пекарі, аптекарі, малі підприємці. Знову готуються до походу шахтарі. А як "ощасливлює" жителів самої столиці київська міська влада на чолі з Черновецьким, встановивши воістину космічні побори за все на світі – за собак, за кішок, за вхід на цвинтар тощо – ні в казці не розповісти, ні пером описати."Німці такого під час окупації не витворяли", – так тепер кажуть про "рідну" владу старожили Києва.Зрозуміло, не від щасливОтож, коли у ка були й думка, і воля єдині – навіть князь тікав від справедливої кари у Тмутараканські землі.Очевидно, що нам вельми бракує цих принципів народної демократії. Переконаний, що саме вони, доповнені найсучаснішими нормами, і мають стати серцевиною новітньої
Вы поправьте что необходимо, потому что я плохо знаю украинский язык и писал эссе на русском, а перевёл его интернет.
Одного разу мені довелося пережити той момент, коли потрібно було повідомити трагічну новину. Це було досить-таки неприємною подією в моєму житті, тому що завжди складно бачити те, як боляче при цьому іншій людині. Минулого літа мої друзі познайомили мене з дуже веселим і цікавим людиною. Його звуть Костя. Мій новий знайомий дуже любив ходити компанією друзів по різних місцях, в яких можна пофотографуватися, полазити і знайти що-небудь цікаве. Звичайно це було цікаво, але частіше за все небезпечно. Я, як і ще деякі мої друзі, намагалася відмовляти Костю від походів в такі місця, але він нас не слухав. Я сама не ходила по таких місцях, тому що прекрасно розумію які можуть бути наслідки. Чи не ходили і ті, хто разом зі мною відмовляли Костю. Решта ж наші друзі ходили по таких місцях і робили безліч фотографій. Бувало таке, що, полазити по небезпечних місцях, вони поверталися з саднами. Мені набридло кожен раз дивитися на це все, і я перестала з ними часто гуляти. Згодом моє спілкування з Костею і ще кількома нашими спільними друзями припинилося, але це сталося непомітно. І ось, через пару тижнів, мене і наших спільних друзів покликав погуляти Костя, але заздалегідь попередивши, що ніяких походів в небезпечні місця не буде. Друзі одразу погодилися, а я довго думала про те, чи варто мені йти. Подумавши, я все ж вирішила піти. Мені не хотілося йти тільки з однієї причини - набридло видить як вони ризикують через цікавість і фотографій. Але якщо вже Костя сказав, що не буде нічого, то я погодилася. У той день ми довго гуляли, обійшли півміста. І ось, ближче до вечора, Костя завів нас на занедбану будівництво. До цього моменту всі ті друзі, які зі мною відмовляли його від походів в ці місця, вже розійшлися по домівках, і я залишилася одна, хто вирішив це зробити. Але, як завжди, ніхто не став слухати. Друзі пішли на будівництво, а я залишилася біля паркану. Минуло всього кілька хвилин, і я почула крики. Костя впав з другого поверху на дерево, а потім на землю. Він лежав весь у синцях і порізах, у нього була зламана нога. Мені довелося збігати на сусідню вулицю до нього додому, щоб повідомити цю трагічну новину його мамі. Коли я їй все це розповіла, то побачимо, як їй складно це уявити, як боляче їй це прийняти, що її син мало не загинув.Я так співпереживала їй, намагалася заспокоїти. Ми дійшли до будівництва, де вже була швидка до поліція. Лікарі сказали, що Кості пощастило і його стан не такий вже й поганий. Повідомляти трагічну новину виявилося для мене непростим справою, тому що я бачила і розуміла, наскільки важко, наскільки боляче було мамі Кістки чути все це. І я нікому ніколи не побажала б опинитися в тій ситуації, коли потрібно повідомляти трагічну новину.
В мого друга гаряче серце