Рідна мова... Така неповторна, мелодійна й співуча. Ізмалку у словах рідної мови людина відкриває для себе великий і чарівний світ життя. Мова - безцінний скарб народу. Слова можуть об'єднувати і роз'єднувати, але об'єднуючя їхня сила у стократ дужча. Людина має завжди пам'ятати, звідки вона родом, де її коріння. Без рідної мови людина - дикун. Без неї немає нас як народу, немає минулого, немає й майбутнього. Знання рідної мови - священний обов'язок кожного українця. Слово надто багато важить в житті, як відомо, воно може впливати на долю, воно вмить змінює настрій, робить людину щасливою або розгубленою. Ще вдитинстві рідна мова допомагає нам пізнавати світ, відкривати для себе великий і чарівний світ життя. Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, до рідного народу, не вартий уваги і поваги. Мова служить нам завжди. Українська мова- це барвиста, запашна квітка, яка вічно квітне, долаючи час. Калиновою, солов'їною називають українські поети нашу мову. Мова народу - найкращий цвіт, що ніколи не в'яне, а вічно живе, розвивається. Тож бережімо рідну мову, шануймо й розвиваймо, дбаймо про її чистоту і красу!
Взагалі, я вважаю, що до людей похилого віку треба ставитись як мінімум з повагою. Це люди, які прожили значно богато нашого. В їх житті було багато сумних, гірких, жахливих моментів, бо більшість з них пережили війну, голод, причому в ті часи вони були зовсім дітьми, або юнаками. Вже доведено вченими, що психіка формується саме в дитячому віці, тому бажано ніяких стресів, дитина повинна жити в гармонії, відчувати до себе добре ставлення. А під час війни, їм прийшлося пережити такі жахіття, що, як то кажуть, нам й не снилося. Наприклад моя бабуся у віці 9-10 років носила на спині величезну в'язанку хворосту щоб було чим зігріти оселю, й зараз, вже в похилому віці вона згорблена через це. І таких багато. Наші діди й прадіди юнаками йшли на фронт. багато з них в достатньо молодому віці поверталися додому вже сивими. Взагалі, я вважаю, що найстрашніше, що може бути - це війна, й мені болче й гірко дивитися я к наші ветерани, що пережили такі жахіття тепрплять насмішки з боку "крутої" молоді. Навіть раз була свідком такої сцени: у парку старенька бабуся сиділа на лавці й лускала насіння, раптом підішла компанія почали з неї глузувати, сказали:"Йди звідси, бабцю, тобі тут не місце". Але вибачте, де ж тоді місце таким людм? Ми останнє покоління, що бачить ветеранів, ми повинні бути вдячними їм за свободу, а ми...мені інколи дуже соромно за своїх однолітків.
Це я взяла дуже загально. Наприклад, буває й таке, що онуки соромляться своєї старенької бабусі, її тремтячих рук, як на мене це не справжні онуки. Є діти, тай онуки теж, які тільки й чекають як бабуся піде до Бога в гості, а їм підпише квартиру, або просто постійно вимагають зі старенької матері/бабусі гроші. Як на мене, в таких людей нема не совісті не почуття людського взагалі. Також, дуже гірко чути про те, що багато стареньких стають цілллю аферистів, багатьох б'ють, граблять, інколи власні діти або онуки. Й тоді, постає питання? Що за свавілля? Куди йде наш світ? Де ті хлопці та дівчата. що повинні переводити навіть чужих бабусь й дідусів через дорогу, до донести важкі пакети, хоча б просто ставитись з повагою? Мабуть, вони просто зникли. Бо зараз, світ, нажаль прямує до безодні де стареньким, на думку занадто "крутої молоді" нажаль, немає місця.
На мою думку відпочинок у селі це прекрасно! Адже ти можеш робити, що тобі заманеться: полвати в річці, допомагати бабусі, а моє улюблене заняття - це гуляти в лісі, дихати чистим літнім повітрям. Я люблю гуляти та насололжуватися природою гати за різними тваринками, комахами. У лісі необхідно не шуміти, адже це цілковито гармонійна територія, де немає ні душі, де панує спокій та тиша.
Отже, я закликаю вас завжди з повагою відноситись до природи, не нищити нічого і тихто поводитись у лісі.