Я міський житель. І як городянин я звик до того, що мене завжди оточують комфорт і цивілізація, мені звичні шум транспорту, фабрик, заводів. Поруч магазини, зупинка автобуса,телефон. Швидкий круговорот життя, чергування днів, тижнів, місяців ... Не встигаєш озирнутися - а вже пройшов рік, і ось вже знову перше вересня, знову школа і навчання. І тому моменти «відриву від цивілізації» дуже приємні і запам'ятовуються надовго. Наприклад, те, як ми з татом влітку були на риболовлі. Цього літа я був у селі у бабусі. Як-то на вихідні приїхав батько, і ми вирішили порибалити. Прокинулися в той день раніше. Тільки починало світати, і було досить прохолодно. Ми накинули куртки, взяли вудки, накопано з вечора черв'яків, хліб (теж для приманки), термос з розпареній перловкою (на неї чудово клюють окунці), невелике відро, бутерброди. Сіли навелосипеди і поїхали до річки. Там ми знайшли тихе місце між двома вербами, розташувалися і закинули вудки. Сиділи ми довго, чекали, але поплавці все не рухалися, хоча тато і говорив, що найкраще клює на світанку. Ми змінювали наживку, знову закидали вудки, але нічого не ловилося. Папа нарікав, що з вечора не Прикормив рибу. І тут я подумав, що непогано було б начепити на гачок відразу і хліб, і черв'яка. Так я і зробив. Пройшло зовсім небагато часу, і мій поплавець стало тягнути вниз. Ура! Але виявилося, що, коли риба клюнула, потрібно ще зуміти правильно витягнути вудку, щоб здобич не зірвалася з гачка (підсікти - швидким та різким рухом підняти вудку вгору). Папа привітав мене з почином. Далі справа пішла веселіше. Разів зо два риба зривалася у мене з гачка, зате батько смикав одну за іншу
ТВІР НА ТЕМУ: «ЖИТТЯ – ЦЕ НАЙТРУДНІШЕ ІЗ МИСТЕЦТВ» ЗА ТВОРЧІСТЮ БОГДАНА-ІГОРЯ АНТОНИЧА4.93/5 (98.57%) 14голос[ов]«Мої пісні — над рікою часу калиновий міст, Я – закоханий в життя прочанин». Б.-І. Антонич
Творча спадщина відомого українського поета Богдана-Ігоря Антонича є ще одним підтвердженням того, що справжній великий талант обов’язково реалізує усі можливості для того, щоб у найкоротший час пробитися через усі перепони і вийти на дорогу передових думок свого часу на той шлях, який нерозривно поєднає серце митця і серце його народу.Перша збірка поезій Б.-І. Антонича була надрукована у 1931 році. У цей час молодий поет після багатьох митарств навчався у Львівському університеті на філософському факультеті. Перша книжка Антонича під назвою «Привітання життя» одразу ж привернула увагу прихильників української поезії і стала для автора головним екзаменом освоєння віршованої форми творчої діяльності. Поет завжди був переконаний у т ому, що для правильного сприйняття творчості читачем поезії необхідне гармонійне поєднання ритму, графічного зображення і мелодійності.«Співають дні все менші, нерівні, піють до півночі півні, ости, осокори, рій, ос і ось вже осінь і о осінь інь нь»Вірші у подібній формі зрозумілі далеко не всім, але поет був впевнений у тому, що саме в них криються зворушливі людські почуття. Б.-І. Антонич писав своєю, так званою «лемківською» мовою, назвоъ якої стало рідне селище поета. Вона зовсім не схожа на традиційну мову земляків. Та заслуга цього видатного поета не в тому, що він пише особливою мовою, а в тому, що цю мову він прагне поєднати з українським народом. Але у першій збірці Б.-І. Антонича «Привітання життя» можна знайти і багато поезій, написаних звичайною досконалою українською мовою і насичених патріотичним громадським змістом. Проте, якщо уважно перечитати вірші збірки, в них можна знайти і протилежні твердження. Наприклад, людина, яку знає поет, нещаслива і майбутнє для неї – за високими горами. Ось у вірші «Об’явлення» він каже:«У блискавок пурпурі стояв на роздоріжжі Заслуханий, задивлений поет – сліпий».Як бачимо, перша збірка повна суперечливих мотивів і вони – дзеркало душі автора. Думи про розділену на частки душу поета ми вбачаємо у збірці «Три перстені»:«І світу ти не схопиш. Не вирвеш віршем корінь зла».Але минав час, змінювався оточуючий світ, набирало нових ознак політичне і суспільне життя, а разом з цим розвивався і Б.-І. Антонич, художник і майстер поетичного слова.В одній із своїх поезій він написав:«Я є рушниця, радістю набита, Якою вистрілю на честь життя».і це так, адже у житті кожної людини є найщасливіший день, коли просто так радієш сонцю, насолоджуєшся красою природи і вбираєш у себе свіжість повітря.Оригінально автор розглядає і таку складну сторону життя суспільства, як релігію. Щоб мати добрі взаємини зі своїми богами, поет вивчає їхні «мови», тобто мови всього живого на землі. Його віра в життя стає по-людськи вільною і видющою. А українські літературні традиції Б.-І. Антонич продовжує у своїх поезіях про невмирущість усього живого, про яскравий і неповторний світ природи, про море і степи. Про ці вірші він казав: «Поет, намагаючись сягнути до дна, до самого кореня, до ядра, глиб природи, зустрічає воду, море, як правічну царину природи». Він застерігав:«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, у надро слово і у надро сонця».На думку поета криницею людського життя є не походження людини, а походження її духовної краси і сили. За його словами людському духові немає і не може бути краю. Вершиною поезії Б.-І. Антонича є збірка віршів «Зелена Євангелія». У віршах цієї книги поет робить глибокі філософські висновки – все повинно падати, гнити, нищитися, і тим самим ставати лоном для нового. Ці закони жорстокі, але справедливі і однакові для всіх, хто населяє землю. Ця книга переповнена слуховими і зоровими образами, які надають їй оригінальності. Вірш «Концерт» з цієї книги нагадує нам: «Не Зевс, не Пан, не Голуб – Дух…». І не тільки своєю проблематикою, але й особливим настроєм та унікальною системою образів вірш «Концерт» – це великий світ і для теслі, і для поета, а людина – це відбиття і листок тієї рослини, якою є всесвіт. Письменник приходить до філософської розв’язки:«Не птах, не квіт, це грає зміс Це грають первні речей і дій, Музика суті, дно незглибле».Д. Павличко, осмислюючи творчість Богдана-Ігоря Антонича, писав у одній із статей: «З вітром століть приходимо до поета й беремо його у вітер століть. Мине небагато часу, і в мисль про українську поезію ввійде ім’я закоханого в життя прочанина, творчість якого…» – це:«Дубове листя, терези купців, цигани, щоденний гамір і щоночі вічні зорі. Життя, що найтрудніше із мистецтв. Догана за кожний зайвий день. Жде ніч – суддя суворий».
