Невеликий твір-роздум на тему "Дбаймо про чистоту мови":
Українська мова - наше надбання, тому ми маємо перейматися про її чистоту. Для того, щоб дати людині характеристику, варто просто почути, як вона говорить. І не можна назвати культурною та освіченою людину, якщо її мова починається фразою: "Еее, ну, як то воно його..." Кожен з нас має розвивати свої навички спілкування та завжди дбати про прозору та ясну мову.
Засмічують мову лайка, надмірне використання запозичень, слова-паразити. Через них мова перестає бути самобутньою та унікальною. А ми, її носії, маємо піклуватися про прекрасне майбутнє нашої єдиної та неповторної мови. Спілкуймось правильно, адже наша мова заслуговує це!
Я досить часто відвідую районну юнацьку бібліотеку. Там завжди стоїть тиша й можна самому ходити між стелажами. Та коли уважно прислухаєшся, то можна почути, як книги пошепки розмовляють із тобою. Вони розкажуть чарівну казку, цікаву повість, з їх сторінок забринять невідомі вірші, які ми пам'ятаємо довго, а можливо, й ціле життя. Саме з книжок ми дізнаємося про те, як живуть народи різних країн, як виборюють вони свободу, а ще дізнаємося про відкриття науки й техніки, про рослини й тварин, про планети, зірки й туманності. З давніх-давен письменники, учені відображали в книжках знання та досвід поколінь, зберігаючи це все для нащадків.
А колись у прадавні часи на світі не було книжок, бо люди ще не вміли їх робити. Замість сторінок пращури використовували каміння, дерево, стіни печер. Пізніше почали писати на глині, але це було також не дуже зручно. Справжній папір, схожий на той, що на ньому ми пишемо сьогодні, з'явився кілька століть тому. Відтоді й почали в усьому світі писати на папері.
Книга в Україні завжди користувалася великою пошаною. "Велика користь буває від учення книжного. Книги — це ріки, що напоюють світ, це джерела мудрості", — писав давньоукраїнський літописець. Зрозуміло, чому в Київській Русі існували книгозбірні при церквах, монастирях, при князівських та боярських дворах. Про це переконливо свідчать історичні джерела — ті самі книжки.
Я не можу уявити свого життя без книги. Найбільше мені подобаються твори дитячої літератури й сучасна фантастика. Але найнезабутніше враження справила на мене колись повість-казка "Чарівник Смарагдового міста", яку написав Олександр Волков. Я перечитував її кілька разів, кожного разу відкриваючи для себе щось цікаве й нове. Пізніше я захопився романами Жюля Верна. У моїй уяві виникали екзотичні пейзажі, сповиті імлою. Я бачив себе й бідолахою, викинутим на берег морськими буревіями, і п'ятнадцятирічним капітаном, що веде свій корабель до благородної мети, і дикуном, який усе життя провів серед незайманої природи на безлюдному острові. А зараз я охоче читаю серйозні твори українських письменників, де розповідається сувора правда про нелюдське життя нашого народу за часів далекого й не дуже далекого минулого.
Я щиро вважаю, що телебачення та електронні машини ніколи не зможуть повноцінно замінити щасливих годин спілкування з книгою. Свій твір-роздум я хочу закінчити повними філософської глибини рядками відомого українського поета Д. Павличка:
Життя без книги — хата без вікна.
Тюрма глуха і темна, мов труна, К
різь вікна книг свободи світло ллється,
Майбутнього видніє далина.