люди дуже часто говорять про те, що потрібно творити добро, і тоді світ стане кращим. «за добро добром відплачують» - говорить народна мудрість. але з екранів телебачення часто демонструють зовсім протилежне: от зробиш комусь добро, а він тобі злом віддячить.
і знайомі з цим згодні: невдячні люди дуже часто трапляються навколо нас. можливо, злом вони за добро не відплачують, але й подяки від них не дочекаєшся.
але чому все одно потрібно творити добро? мабуть, тому, що це нагальна потреба людини – посміхнутися комусь, простягти руку . перейти вулицю, зігріти змерзлого, винайти для хворих чудодійні ліки. або просто сказати добре слово підтримки.
звичайно, коли людина говорить красиві слова та обіцянки – це ще не так багато вартує. потрібно підкріпляти свої слова реальними вчинками.
я думаю, що творити добро – це потреба навіть не просто людини, а всякої живої істоти. скільки буває випадків, коли, наприклад, кіт виховує покинутих цуценят, або навіть вовки вигодовують загублених у лісі людських малюків. не може жива істота жити без того, щоб самому творити добро. усі релігії світу вчать нас робити добрі вчинки, і християнська віра теж.
мабуть, у нашому непростому світі складно творити добро. і мені, як і усім, теж хочеться його творити. але не завжди виходить. часто забуваєш, що потрібно сказати щось хороше, а замість цього дратуєшся та огризаєшся на близьких та друзів. а потім почуваєшся дуже соромно. часто губишся, коли час зробити добрий вчинок, а потім думаєш: потрібно було вчинити так і так…
ми боїмося чинити добро, тому що не впевнені, що нам за це віддячать. хотілося б скинути ці обмеження і просто робити добро безкорисливо, не сподіваючись на вигоду. від цього можна отримати велику, безмежну радість. найщасливіші люди – ті, хто вміє іншим просто по волі своєї душі. і для них це так само природно, як дихати. оточуючі інколи вважають таких людей майже святими.
а той, хто добра не робить – він неначе живе у неповну силу, зіщулившись, озираючись навколо: де б вигоду знайти. він не проживає половину свого життя, і з його очей ніколи не ллється життєдайний світ. часто і дивитися на такого не хочеться.
знаєте, одним з прикладів безкорисливої доброти я вважаю героїню поеми «наймичка» тараса шевченка. ганна виховувала свого сина, все робила для нього, хоч знала, що він не вважає її своєю матір’ю. він міг би вирости та вигнати її на вулицю – адже для нього вона була усього лише наймичкою. стара та хвора наймичка кому потрібна? ганна цього не побоялася, і все життя віддала маркові та його родині. і серце хлопця відізвалося на її доброту - він полюбив її як матір. добро все одно знаходить справжню подяку, я в це вірю.
Судома раптово скрутила м’язи, і хвилі зімкнулися над головою. Вода немилосердно тягнула на дно... Допоки відпочиваючі на пляжі зрозуміли, що трапилося лихо, минуло немало дорогоцінних хвилин. Кинулися до потопаючого надто пізно. Прибула рятувальна служба теж не змогла нічого вдіяти — на глибину 10 метрів можуть пірнати хіба водолази. Врятувати життя п’ятнадцятирічного хлопчика не вдалося...
Трагедії, подібні цій на озері Вербному минулими вихідними, повторилися днями ще двічі — на пляжах Десенки та Довбички. Взагалі з початку року у столичних водоймах потонули 18 чоловік (у Київській області — 11). З них — троє дітей. Правда, за перше півріччя минулого року ця цифра сягала 20, та все ж...
Вода підступна. Приміром, на пляжах Дитячому та Венеція — швидка течія. Під мостами часто бувають водоверті. “Бетонні” береги дуже слизькі, не довго впасти і втопитися навіть на мілині. На нерівне дно чи так звані ями натрапляв, мабуть, кожен плавець: щойно була глибина метрів три, аж раптом дно “обривається”. Температура води різко знижується. Саме тоді найчастіше хапають судоми. Ще може “скрутити” від перевтоми, коли не розрахував свої сили. А от переконання, що “ноги віднімає” від переляку — якраз міф.
Наше тіло, стверджують фахівці, практично потонути не може. На дно йдуть, власне, тому, що починають борсатися. І чим вище людина намагається висунутися з води, тим більше та її затягує. Тож хапається за все, що потрапляє під руку, “мертвою” хваткою. Тому й кажуть, що до потопаючого краще підпливати ззаду. Коли ж доводиться рятуватися самотужки, головне не панікувати. Намагайтеся розслабитися, лягти на хвилі і набрати у легені побільше повітря: вода сама підтримуватиме вас на поверхні, як надувну кулю. Хапають судоми — ущипніть себе за те місце, яке “крутить”, або вколіть — теж ефективний метод. Головне не розгубитися і мати на купальнику маленьку шпильку. І ще кричіть, кличте на до
— До речі, потопаючі майже ніколи цього не роблять, чи то від страху, чи сподіваються впоратися самотужки,— ділиться керівник державного комунального підприємства “Плесо” Микола Щепець.— Тому, буває, поки не пішов на дно, ніхто й не думав рятувати. Хоч у Києві є кому: щодня з ранку до вечора на офіційних пляжах чергують патрульні служби. Маємо тринадцять рятувальних станцій (остання формально вважається чотирнадцятою — люди відмовляються плавати під нещасливим номером). Торік закупили швидкісні катери, які мало не за півхвилини (більше як удвічі швидше, ніж старі шлюпки) добираються у протилежний кінець такого озера, як Вербне. А “воскресити” людину можна, навіть коли вона пробула під водою до п’яти хвилин.
Найчастіше гинуть через власну необачність, чи коли, не знаючи броду, лізуть у воду (йдеться про непристосовані для купання місця). Хороші плавці топляться через самовпевненість: купаються “під градусом” (близько сімдесяти відсотків загиблих), “на спір” перепливають ріки. Тому група ризику — чоловіки віком 30—45 років.
