Земля! Скільки усього є на ній. Це і моря, океани, річки, озера, тварини й птахи, скільки зелені різноманітної! А яка неповторна краса лісу! Ще з дитячих років мені подобалося бувати у ньому. Часто бігала туди, прислуховувалась до шелесту листя, коли воно з вітром розмовляло, вдихала аромат лісових квітів. А яку насолоду відчувала вдихаючи рано-вранці чисте повітря лісу. Він дрімав піднісши вгору горді крони. Навкруги тиша. Спокій…
Я вважаю, що багато з нас люблять ліс. Коли, стомившись від міської метушні, можна хоча б на годинну зануритись у царство природи, побавити себе співом птахів, запахом хвої чи шелестінням листя, пройтися лісовими стежками, відчути себе на одинці з природою. А яке задоволення – взяти кошик і вирушити по гриби та ягоди…
Тому і ставитися до лісу необхідно дбайливо. Бо він, як усе живе, потребує піклування. Це лише на перший погляд: росте собі і росте. А скільки треба докласти зусиль, щоб забезпечити йому здоровий і правильний догляд…
Ми також не повинні бути байдужими до збереження природи. Потрібно насаджувати нові сади, алеї, сквери, ліси, щоб природа нашого краю була багатшою, сприяти дбайливому ставленню до наших зелених друзів, бо вони очищують повітря, озеленюють міста, дихають свіжою прохолодою у спекотні дні літа…
Ми розуміємо усю користь того, що дають нам зелені насадження. Але чому ж тоді так безжалісно нівичимо їх? Тільки байдужі і черстві люди можуть не помічати і не розуміти краси природи. Тому найголовніше побачити цю красу і зберегти її для наступних поколінь.
Зробити з тесту переказ.
Ліна Костенко Я не знаю, хто, коли й кого нагородив уперше. Мабуть, це було давно, и яка це була нагорода—священний камінчик, золота бляшка чи зуб акули? У стародавніх греків — лавровий вінок. У фінікійців, здається, перстень. Знаю тільки, що з давніх- давен були і є нагороди, так би мовити, двох категорій: нагороди нечесні, що заохочують служити владам, і нагороди почесні, за справжні заслуги перед сустльством. Ti перші сипалися щедро, і часто з рук неправедних. Tі другі завжди приходили з запізненням, а часом і посмертно. Досить згадати хоча б трьох славетних поетів-Данте, Петрарку і Торквато Тассо. Всі знають знаменитий портрет Данте з лавровим вінком на голові. Важко собі уявити цкю горду голову без лаврового вінка. А одначе живий Данте не був Увінчаний цим лавровим вінком, це прималював йому Рафаель, вже на посмертному портреті. Петрарка теж такі не дочекався гідного визнання. 1 з гніву, з образи за поезію, за поетів він сам собі поклав на свою втомлену голову лавровий вінок - не з марнославства, а щоб не була понижена в очах людства велич поетичного генія. Торквато Тассо так і збожеволів, зацькований, прикутий ланцюгом до ліжка, і лавровий вінок йому, вже мертвому, поклали на груди. Така сумна історія найславетніших лауреатів, то що вже казати про тих, що не сягнули іхньої слави, хоч і мали талант і працювали подвижницьки для своїх народів? Лаври здавна вважалися символом перемоги і слави. Була навіть легенда, що в лавр не може вдарити блискавка. Але в голови поетів завжди били всі громи і блискавки всіх суспільних нещасть. Недарма Ярослав Iвашкевич сказав у одному вірші, що доля плете поетові два вінки. Тобто —лавровий і терновий. Далі в процесі гірких еволюцій людства на поетів одягали і солдатську шапку, і арештантську робу, і стріляли му спину, і ставили чобіт на груди. Вдосконалювалась також і система заохочень. I все глибшою робилася прірва між двома типами поетів, особливо помітна в наш час. Ще зовсім недавно про це я писала: «Буває час орлів, а нині pізне птаство. 3 державної руки сипнули ім пшона». Відцвірінькали, і настав грізний час-блискавка вдарила у фальшиві лаври, і вони обсипалися із суєтних голів.
