Лелека. Дмитро Павличко. Вірш Ходить бузько по мочарах У червоних чоботярах, Дивиться в прозору воду, Ганить жаб’ячу породу: “Боже, як мені набридло Це моє болотне їдло, Ці витрішкуваті жаби Без найменшої приваби! Десь читав я, що французи Жаб їдять, як чорногузи. Але в них ті жабенята – Тільки на великі свята. Ну, а я ж у свята й будні Їм створіння ці паскудні; на вечерю й на сніданок Я ковтаю цих поганок. А в обід на перше й друге – Холодушки й зеленуги. Так навчився з лелечати, Та пора вже з цим кінчати. Геть ненависну дієту! Краще їсти з очерету листя! Все! Доволі! Крапка!” Втім, поглянув – скаче жабка. Ось вона! – завмер лелека. Придивляється здалека І підходить неквапливо Він до неї – “Що за диво ?! Не така вона й почварна, Просто навіть дуже гарна. Очі завеликі трішки, Та зате які там ніжки! Граціозна, наче скрипка, Жабка-лапка, жабка-рибка. Викупана, чиста, свіжа, Рай солодкий, а не їжа!” І дієту він ламає: Клац! – і жабки вже немає.
Що може бути краще, ніж ніжний голос мами! Журливий, похвальний, веселий, сумний, але такий рідний!. Тільки мама зрозуміє і до знайти вихід з будь-якої ситуації. Розрадить та покаже шлях до кращого майбутнього. І не важливо, якого кольору в неї очі: блакитні чи сірі, карі чи зеленаві, погляд цих очей ти не зплутаєш ні з яким іншим. Тому що, з такою любов’ю на тебе дивитиметься тільки мама, все своє життя! А мамині щічки, як рум’яні яблука завжди нагадуватимуть тобі про її чудові страви, що вона готувала для тебе. Любімо ж своїх матусь!!
Думаю, що недарма мову називають душею народу. Як і всяку душу, її треба вміти зберегти чистою і красивою. І вона, як і душа, тільки одна, одна для кожної нації. Хто ж винний у тому, що велика частина населення України розмовляє російською мовою? Хто винний у тому, що дотепер українська мова на вулицях нашого міста сприймається оточуючими як щось надзвичайне? І чи потрібно шукати винних?Українську мову століттями принижували, придушували і навіть оголошували «неіснуючою». Але вона витримала всі випробування. Знову наш народ знайшов її і тепер вже точно не втратить. «Співуча українська мова» звучить з динаміків магнітофонів і телевізорів уже майже нарівні з російською. Активно зараз розкуповуються і книги українською. І нехай хтось соромиться її. Це проблеми людини, а не мови. А особисто я не хочу кривдити ні тієї, ні іншої. Для мене обидві ці мови рідні.
Ходить бузько по мочарах
У червоних чоботярах,
Дивиться в прозору воду,
Ганить жаб’ячу породу:
“Боже, як мені набридло
Це моє болотне їдло,
Ці витрішкуваті жаби
Без найменшої приваби!
Десь читав я, що французи
Жаб їдять, як чорногузи.
Але в них ті жабенята –
Тільки на великі свята.
Ну, а я ж у свята й будні
Їм створіння ці паскудні;
на вечерю й на сніданок
Я ковтаю цих поганок.
А в обід на перше й друге –
Холодушки й зеленуги.
Так навчився з лелечати,
Та пора вже з цим кінчати.
Геть ненависну дієту!
Краще їсти з очерету
листя! Все! Доволі! Крапка!”
Втім, поглянув – скаче жабка.
Ось вона! – завмер лелека.
Придивляється здалека
І підходить неквапливо
Він до неї –
“Що за диво ?!
Не така вона й почварна,
Просто навіть дуже гарна.
Очі завеликі трішки,
Та зате які там ніжки!
Граціозна, наче скрипка,
Жабка-лапка, жабка-рибка.
Викупана, чиста, свіжа,
Рай солодкий, а не їжа!”
І дієту він ламає:
Клац! – і жабки вже немає.