Наше шкільне навчання часто проходить у кабінеті української мови та літератури. Я хочу описати його, бо це сучасна класна кімната. Вона простора та світла, тому що в ній великі вікна. На вікнах висять білі мережані гардини та прозорі блакитні штори.
У класі стоять нові світло-бежеві парти та такі ж стільці, тільки ще з зеленою облямівкою з боків. Від світлих меблів вся класна кімната видається ще світлішою. Меблі в класі зроблені з дерева.
Стіни класної кімнати пофарбовані в блідо-зелений колір. На стінах висить кілька портретів українських поетів та письменників. Над класною дошкою знаходиться портрет Тараса Шевченка, прикрашений двома рушниками. А на стінах висять портрети Лесі Українки та Івана Франка, а також репродукція картини про козака Мамая.
У класі ще є гарні нові шафи, такого ж світлого відтінку, як і парти. На їхніх полицях розставлені книги в яскравих обкладинках та літературні журнали. (Твір-опис на тему «Мій клас»)
Ще в кабінеті багато живих квітів, великих та маленьких. Вони стоять на підвіконнях і на шафах. Квіти приносять до школи зі своїх домівок вчителі або дарують для кабінету учні.
Я недаремно написав, що кабінет української мови та літератури — сучасний. У ньому є плазмовий екран для перегляду навчальних матеріалів, фільмів та презентацій. Поруч з ним на спеціальній поличці розміщається медіаплееер, який підключається до екрану. Сюди можна вставляти диски і навіть «флешки». Ці нові технології в класі сусідять із звичайною чорною дошкою, на якій пишуть крейдою.
Все може статися. Селфі, які ми робимо, увічнюючи себе, коханого (або кохану), у вигадливих позах та на найрізноманітніших об*єктах, ну просто ні в яке порівняння не йдуть з пересічними нудними фото, де родина з напруженими обличчями дивиться в об*єктив і чекає, доки з нього «вилетить пташка». В крайньому разі, на цих обличчях вони зображують посмішку, але здебільшого це вельми серйозні постаті, одягнені у все найкраще, що мають.
Так, родинні фото мають небагато спільного з тими, які ми робимо з самих себе на фоні розкішних інтер*єрів або екзотичних пейзажів. Але чому, чому вони є такими дорогими й милими нашому серцю? Думаю, що старі родинні фото – це привіт нашим нащадкам від наших предків, це біографія родини, це, якщо хочете, машина часу, зв*язок часів. Це передана атмосфера епохи, в якій цікаво все – від фасонів суконь до меню на святковому столі вашого дідуся або й прадіда.
Старі пожовклі знімки ми завжди розглядаємо з насолодою. Адже наше життя скороминуще, а те, що вчора нам здавалося вічним і непорушним, завтра стає лише спомином. Сімейні фото з роками стають лише більш цінними, адже з ними ми можемо повернутися в минуле.
Тож нехай буде селфі, воно з часом теж буде для когось родинним надбанням, реліквією. Але й сімейні фото мають зайняти почесні місця на шпальтах вашої галереї.