Відповідь:
Пояснення:
Дієвідміну дієслова можна визначити:
а) за 3-ю особою однини, якщо наголос падає на закінчення: веде, береже (І дієвідміна); біжить, кричить, шумить (II дієвідміна);
б) за 3-ю особою множини за закінченнями -уть (-ють) і -ать (-ять): пишуть, виконують, клопочуться (І дієвідміна); нівечать, чистять, дивляться (II дієвідміна).
Безпохибно дієвідміна дієслова визначається за основою інфінітива (неозначена форма без суфікса -ти: працюва-ти, терпі-ти, чисти-ти, до ти).
Якщо основа інфінітива закінчується суфіксами -і- (-Ї-), -и- або після шиплячого -а- і цей суфікс у 1-й особі однини випадає, то дієслово належить до II дієвідміни. Якщо дієслово не відповідає цим умовам, то воно належить до 1 дієвідміни. Наприклад, дієслова гуркотіти — гуркочу, гоїти — гою, ходити — ходжу, бачити — бачу, кричати — кричу, одержати — одержу (у яких суфікси -і-, -и- та після шиплячого -а- випадають) належать до II дієвідміни: гуркотиш, гуркотить... гуркотять; гоїш, гоїть... гоять. Дієслова молоти, боротися, в'янути, класти, повзти, гуркотати, дихати, стругати (у яких немає суфіксів -і-, -и- та після шиплячого -а-), радіти — радію, синіти — синію, бажати — бажаю, помічати — помічаю (у яких ці суфікси не випадають) належать до 1 дієвідміни: гуркочеш, гуркоче... гуркочуть; радієш, радіє... радіють. У дієсловах бити, лити, жати, почати тощо звуки и та а не є суфіксами (входять до кореня), тому ці дієслова належать також до І дієвідміни: б'єш, б'є... б'ють.
Із цього правила є винятки:
а) дієслова хотіти, гудіти, сопіти, ревіти, іржати (хоч у них суфікси -і-, -и- та після шиплячого -а- випадають)
належать до І дієвідміни: хочу, хочеш, хоче... хочуть; сопу (не «соплю»), сопеш, сопе... сопуть (не «соплять»);
б) дієслова бігти, боятися, стояти, спати (хоч у них немає відповідних суфіксів) належать до II дієвідміни: біжиш, біжить... біжать.
Іноді дієслова, подібні за звучанням і однакові або близькі за значенням, залежно від їхнього звукового оформлення можуть належати до різних дієвідмін, наприклад: брязкотати — брязкочу, брязкочеш... брязкочуть і брязкотіти — брязкочу, брязкотиш... брязкотять; слати — стелю, стелеш... стелють і стелити — стелю, стелиш... стелять; волокти — волочу, волочеш... волочуть і волочити — волочу, волочиш... волочать.
Матусина пісня супроводжує нас від народження й впродовж усього життя. Маленькими ми слухаємо "Люлі, люлі, прилетіли гулі", "Котку, котку-рябку", "Ходить сон коло вікон". Ми підростаємо, і наші матусі навчають нас співати: "Ходить гарбуз по городу". Підростаємо ми, дорослішають наші пісні. Уперше десь біля вогнища під час відпочинку мама навчила мене співати маршових пісень, серед них мені дуже подобаються ті, що колись правили за гімн України, — "За Україну", "Не пора". Особливо подобається "Гей, у лузі червона калина". Це вже не просто пісні, а пісні, що стали історією. Кожна пісня має свою історію, як кожна людина має свою біографію; вони цікаві, захоплюючі й неповторні.