Після Тараса Шевченка в українській літературі не було постаті такого масштабу. Шевченко і Франко — це справді ті два могутніх крила, які винесли українське слово, українську культуру на простори світові.
Іван Франко народився в серпні 1856 року в сім'ї сільського коваля. Рідне село його, Нагуєвичі, розкидало свої хати по схилах Карпатських гір, це була типова трудова Галичина, яка в ті часи входила до складу Австро-Угорської монархії.
Проте Іван Франко ніколи не був письменником тільки Галичини. Коли у вересні 1906 року вчена рада Харківського університету надала йому почесне звання доктора російської словесності, то це було визнання його літературних і наукових заслуг не лише гуртком прогресивної харківської інтелігенції, це його, сина Галичини, увінчала шаною і любов'ю вся Україна, мовби засвідчивши цим актом загальнонаціональне значення Франкової геніальної творчості, його багатоплідної подвижницької праці, його боротьби.
Не може не вражати енциклопедизм Франка, океанно широкий діапазон його творчих інтересів, захоплень; не можна не схилитись в довічній пошані перед невпокійливим розумом генія, перед тими роботящими руками, які так невсипущо, так самозречено трудилися задля України, задля свого народу.
Мабуть, немає в світі такого народу, до культури якого б не сягали Франкове зацікавлення, його безкінечно допитлива думка. Невситима душа поета прагнула черпати з усіх культур, з духовних набутків народів Заходу і Сходу, черпала, щоб збагачувати рідну культуру, розвивати і вдосконалювати знання, уявлення, мистецькі смаки української нації.
Іван Франко був ясновидцем, думка його сягала далеко, та навряд чи міг і він передбачити, з якими проблемами зустрінуться незабаром його нащадки, у яких складнощах постане перед людиною світ на порозі нового тисячоліття.
Що більше ускладнюється життя, то, мабуть, гострішою буде наша потреба вдивлятися в досвід минулих епох, у досвід тих, хто, беручи на себе відповідальність з каменярською силою й мужністю торував новим поколінням шляхи у прийдешність.
Думаючи про Франка, ми щораз думаємо про людську велич. Маємо на увазі не лише титанізм його праці, глибину й незалежність суджень, море вселюдських знань, що він увібрав; не менш нас вражає виняткова цілеспрямованість його рідкісного трудолюбства, сама послідовність його життя, сила віри письменника у рідний народ, незламна віра в будівничі, сказати б, єднальні можливості народів і людськості, адже саме від цього — і ні від чого іншого — на планеті нині залежить усе.
Франко стоїть серед тих великих порадників, мислитслів-гуманістів, до яких людство завжди буде звертатись.
Франкові самою природою відведено місце в ряду найвизначніших гуманістів епохи, адже завдяки йому, його невпокійливій совісті, його невсипущій праці ставали ми ближчими до людства, міцнішою й вищою ставала самосвідомість цілих поколінь українського народу, що виходив на арену світових подій уже з Франковою мужністю, з Франковим досвідом, з його духу печаттю.
1. Як нема дров, вогонь погасне; як не буде донощика, утихне сварка.
Відповідь: В) крапка з комою.
Пояснення: Речення має розділові знаки (за правилом про усладнені і далекі частини складносурядних речень).
2. Преславне українське слово звучить у серці у моїм, бо мова- хліб, а не полова: я чув її із уст батьків.
Відповідь: Г) двокрапка.
Пояснення: Речення входить до складу безсполучникового складного, бо розкрило зміст першого речення в цілому ("Преславне українське слово звучить у серці у моїм, бо мова- хліб, а не полова...")
3. Обернувсь козак, переступаючи через поріг,-і серце його заграло: Леся не спускала з нього очей, а в тих очах сіяла й ласка, й жаль і щось іще таке, що не вимовиш ніякими словами.
Відповідь: Г) двокрапка.
Пояснення: теж саме, що й в другому питанні.
