ми живемо в неспокійному світі відчуження людини від своєї суті. криза людини, духовна криза людства — нині найбільша тривога світу. людина змаліла і заплуталась у надпродукції речей, ідей та арсеналів зброї — і свої витвори вона почала ставити понад свого творця.
на вітрині мод зарясніло слово «духовність». воно вже стало легким, як полова. одні для заповнення духовного вакууму заводять духові оркестри й агітмузей у приміщенні храму. ті почали давати служителям культу громадські доручення. ті несуть своїх дітей до церкви охрестити, але потім не вчать їх жити по-християнському. ті збирають матеріал про пришельців із космосу та цікавинки з індійської культури. інші, зрештою,
духовні зусилля в науковій та мистецькій праці — і теж наче входять у сферу духовного…
але чому ці похвальні заняття не виробляють того високого етичного ідеалізму, ефірної любові, безкорисливого служіння ідеалам, які породжувала висока віра, що йшла від нагірної проповіді христа?
будівельні камінці вторинного походження можна цінувати, збирати, шліфувати, але храму з них не збудуєш. згадаймо давній переказ про двох будівників. одного чоловіка з тачкою, наповненою камінням, запитали: «що ти робиш? » — «та от звеліли возити каміння — вожу». «а що ти робиш? » — запитали другого, такого ж. — «я будую собор святого петра».
собор святого петра в римі стоїть завдяки тому, другому. всі великі собори минулого — це, передусім, пам’ятки високого духу. всі великі творіння данте, рафаеля, сервантеса, шевченка — це теж творіння не пера і пензля, а творіння духу. всі безумно одважні пошуки невідомої землі, експедиції колумба і магеллана йшли від одержимості духом і великої віри у великого бога.
без віри, що гори рушить, малі люди будуть надити рибку на мілині й гризтися за привілеї, і ніколи не знатимуть: «хто моря переплив, спалив кораблі за собою, той не вмре, не здобувши нового добра» (леся українка). де і коли люди відірвалися від джерел? xx століття визріло як епоха доктрин, експериментів, винаходів. запаморочливі відкриття змінили образ світу. люди заметушилися в силовому полі науки — і свіфтівський дивний острів ляпуту раптом піднявся вгору в образі гордого самовдоволеного божества, яке нібито все може. виявилося, що на зворотному боці того ідола — чорна діра, що запаси духовних і моральних сил людини занадто слабкі цього ідола. і в цьому моральна криза нашої епохи.
суєтні люди і сірі воли науки підхопили легенду про всемогутнього ідола і запишалися. великі ж вчені забили тривогу. володимир вернадський: «науковий розвиток не може йти без зв’язку з живою роботою думки одночасно у філософії і релігії». тейяр де шарден: «…моральність динамічна мусить бути звернена в майбутнє — в пошуках бога …добре в кінцевому результаті лише те, що спричинюється до піднесення духа на землі що спричинює духовний розвиток землі».
антагонізм науки й віри — це неіснуюча проблема, вигадана, догматиками, які не знають ні науки, ні віри. за всієї відмінності сприймання феномену духа французом шарденом, українцем вернадським і звичайним селянином вони однаково розуміли головне: дух дає нам силу, сенс і перспективу. зрештою, це міг би розуміти кожен: адже наша ера відкрилася найбільшою духовною революцією саме через діяльність тих апостолів, яким євангелія заясніла і — вперше в історії — заговорила різними національними мовами.
ми втратили це розуміння не лише через фетишизацію науки і людську слабість перед світом речей. у нас держава організувала духовну розруху і руйнувала духовну культуру протягом трьох поколінь. морально стероризована, духовно ослаблена людина, приглушена тотальною пропагандою бездуховного матеріалізму, звикала до примітивного, кон’юнктурного мислення.
наше виховання орієнтувало дитину на задоволення матеріальних потреб і зневажало тисячолітню мудрість самовдосконалення. фальшива псевдонаука орієнтувала на перекручене тлумачення високого ідеалізму і проповідництва наших класиків. ми загубили ключ до їхньої душі — до спадщини. школа систематично руйнувала ту культуру, яка й сама легко руйнується без щоденного плекання.
не будемо спрощувати: ніхто навмисно моралі не руйнував — зруйновано основу, на якій тримається споруда моралі. ця основа — абсолют.
великі християнські цінності — істина, добро, краса — були вистраждані й осягнені на висхідному шляху служіння богові. в основі їх лежить той безкорисливий ідеалізм, який стає потребою високої душі, спрямованої до бога. тільки абсолют був джерелом і провідною зорею.
крах цінностей починається з узаконеного грабунку і заперечення бога. висхідний шлях духа відкинуто. під істину робляться личини правдоподібності. добро — вимовляють з посмішкою, красу зневажають і використовують для потреб… заповіді в релятивістському тлумаченні втрачають силу морального закону.
— шануй отця і матір твою — дивлячись, хто вони.
— не убивай — дивлячись, кого.
— не давай кривих свідчень — дивлячись, чи корисно…
Напевне, кожен із нас колись замислювався над тим, що таке рідна країна, чим вона особлива, чим вирізняється з-поміж тисяч інших країн світу. Відповісти на ці запитання непросто, адже рідна країна ~- це не просто клапоть землі на планеті, де живеш, навчаєшся, працюєш, створюєш сім’ю, - це щось значно більше, це почуття, які виникають до цього «клаптя», це бажання діяти на його благо, повага до нього. Я можу впевнено сказати, що моя Україна - найкраща країна у світі. Та чи маю я підстави стверджувати це так категорично? Що ж таке моя країна? І чому вона найкраща для мене? Україна - це славетна історія: мудрі літописці, Київ священний, дзвін козацьких шабель, гайдамацький посвист, нескінченні чумацькі шляхи, зойк кріпака на панському дворі, революційні заграви, довгоочікувана незалежність…
Україна - це чарівна природа: високі гори й неосяжні степи, плодючі чорноземи, тополя у волошковому полі, хрущі над вишнями, калина у дворі, п’янкі любисток і м’ята, верба край дороги, жовтогарячі соняшники на струнких стеблах…
Україна - це неповторна культура: ніжна лірична пісня, героїчна, сповнена патріотизму дума, вишитий рушник на покуті, розмальована святкова писанка, мова солов’їна…
Можна довго перераховувати все, чим для мене є моя країна, та чи буде тому край? Україна - це все, іцо навколо мене, усе, чим живу й про що мрію, це мої батьки, друзі, учителі. Кожен порух моєї душі, кожен мій вчинок, кожен життєвий крок стосуються моєї країни.
Однак головне, що Україна - це та земля, де я народився, де завжди на мене чекатиме батьківська домівка, зігріта теплим родинним затишком, добротою та материнською ласкою, це - моя Батьківщина, найкраща і найрід-ніша, завжди захоплива у своїй непізнаності й навіть непізнанності.