Для Т. Г. Шевченка жiноча недоля була згустком болю, що запiкся в його серцi. Крiпацька неволя – це доля рiдної матерi, яку передчасно "у могилу нужда та праця положила", доля сестер Катрi, Ярини, Марiї – голубок молодих, у яких "коси в наймах побiлiють", це трагiчна доля його першої трепетної любовi – Оксани Коваленко, доля всiх нещасних жiнок, що "нiмi на панщину iдуть i дiточок своїх ведуть". Т. Г. Шевченко гнiвно виступав проти жiночого безправ'я. Вiн нiби зiбрав воєдино у своєму зболеному серцi страждання поневолених жiнок усiх епох i схвильовано розповiв про них цiлому свiтовi.
* Діалог з видатною історичною особистістю - легший, принаймні я нічого не знаю про твоїх однокласників*
Майже одразу, як повернувся з школи, я заснув, бо дуже втомився. Особливо через літературу. Все не давались мені твори Шевченка. Просто я не розумів, за що його величають геніальним.
Отже, сплю, і сниться мені дивний сон: велика могила, покрита різнотрав*ям, на ній - дуб, під дубом сидить літня людина й - ба!- пише щось...
- Доброго дня вам! - окликаю його.
- Доброго, синку... - відповів він мені з сумом.
- А що ви робите?
- Пишу... Свої думи записую, своїх діточок у світ вивожу...
- Хіба... А вас не Тарасом звуть?
- Тарасом, Тарасом...
- Невже ви - Тарас Шевченко?
- Так, це я. Далеко про мене мова йде, та от тільки від неї горе одне...
- От воно як... А що пишете? "І мертвим, і живим..."? Чи "Садок вишневий"?
- А ви обізнані моєю творчістю, юначе. Але я інше пишу, зовсім інше...
- Послухайте, а можна вас запитати?
- Що саме?
- Як у вас так писати виходить? У наш час вас всі генальним називають, а я й не розумію чому...
- Геніальним? Дивина, синку, дивина... Пишу я просто, від серця. Ці рядки десь є вже у моїй голові, мені лиш одне - виправити, де не так, й написати їх, і людям донести, щоб Україна моя прокинулась.
- Зрозуміло... Але ваша творчість така різна: то послання, то звичайні собі вірші, то поеми... І картини ви малюєте теж!
- Це - поклик серця. А творіння мої залежать від думки, від мого настрою. Іноді хочеться чогось такого простого і легкого, іноді треба братися за послання, бо бачу, що коїться на Вкраїні. Я не називав би себе геніальним, я - всього лиш людина з кривенькою долею. Лиш люблю свою милу Україну, лиш за неї болить серце, хоч своє життя віддав би. Я так бажаю бачити її квітущою, щоб той цвіт був і у душах людей. Щоб ми були вільні, щоб не гнобили нас і панщиною, і деморалізацією. Таке моє бажання, хоч не знаю - чи виконається, чи ні?
- Ну, панщини в нас вже нема. Але всього іншого - хоч відбавляй...
І раптом мені зробилось боляче. Чи від слів цього літнього вже Тарас, чи від того, що не розумів, не бачив цих емоцій раніше у творах, чи за власну долю й Батьківщину. Заболіло, от і все. Хоч плач, хоч реви...
Від сумбуру емоцій я прокинувся. Тепер, у моєму серці щось відкрилось. А він і справді ж був геніальним, цей маляр-піїт!
Струмок - живой, голубой, длинный.
Сад - зеленый, густой, живой.
Небо - голубое, большое, чистое.