Я цілком упевнена в тому, що досягнення людиною бажаного цілком залежить від її активної життєвої позиції, намагання зробити все, що в її силах, задля того, щоб мрія стала реальністю. З огляду на це не можу не погодитися з думкою, що життєвий успіх цілком залежить від часто нелегкої роботи людини в напрямку його здійснення. Спробую аргументувати виправданість такого погляду, звернувшись передусім до того, що говорить із цього приводу найбільший знавець людини й життя — наш народ.
Аналізуючи фольклорну спадщину, можна виразно побачити, що для народного світогляду безперечним законом життя є пряма залежність між працьовитістю людини та її успішністю й, навпаки, між її неуспішністю й лінивістю.
Гляньмо, наприклад, на приказки й прислів'я, де в афористичній формі відбилися ці уявлення: «Під лежачий камінь вода не тече», «Хто не працює — той не їсть», «Терпіння і труд усе перетруть»... Навіть на прикладі цього коротенького переліку можна побачити, що в народі живе чітке переконання в тому, що саме праця є запорукою досягнення бажаних результатів, успіху.
Ще одним доказом виправданості думки про те, що успішність цілком залежить від наполегливої роботи людини, може слугувати й сама логіка життя. Подивімося, хто найбільш успішний у цьому світі? Ті, хто чекають «манни небесної», чи ті, хто цю «манну» крупинка по крупинці збирають щоденною працею? Як на мене, то, безперечно, другі. Саме їм удається досягти так бажаного кожною людиною успіху й щастя в житті. Яскравим зразком людини, яку можна зарахувати до другої групи, для мен=Ь є Грицько — один із персонажів роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Одразу зазначу, що із суто людського боку Грицько мені аж зовсім не імпонує, однак із боку його досягнення успіху в житті хлопець цілком може бути поцінований як взірець: усе, що бідний сирота мав, у тім числі й успішність, він заробив важкою працею рук своїх.
Репрезентовані мною аргументи й приклади, звичайно, лише частка того, що я могла б запропонувати для доведення виправданості своєї позиції в питанні залежності успіху людини від її працьовитості. Утім, і наведеного достатньо для того, щоб з упевненістю зробити висновок: успіх людини — робота рук її самої.
Кожного дня ми йдемо людними вулицями, бачимо тисячі облич, з телевізору дивляться на нас якісь незнайомці, з радіо чуємо нові голоси. Та чи хтось з них для нас щось значить? Чи думаємо про них? А може настати такий момент, що один з цих мільйонів незнайомих людей може стати найдорожчим скарбом у світі, радістю, надійним плечем. Це просто неймовірне диво, яке відбувається загадково: хтось раптово стає другом. А хто ж він друг, справжній друг? Багатий, що подарує цінні подарунки чи пригостить якимось делікатесом? Освічений "знайка" який виправить всі мовленнєві помилки і "загрузить" інформацією? Ні? А хто тоді? На мою думку , справжній друг - це людина. Перш за все це людина. І власне вона має і людські якості - не зрадить, не оббреше, підставить плече і подасть руку у важку хвилину.
Безумовно, традиція за на радість дітворі ряженого діда в багаті будинки прийшла до Києва зі столиці імперії. Але звідки прийшов власне Дід Мороз? Шлях його був довгий і зайняв більше десятка століть. Причому за час шляху він змінив чимало імен - Позвизд, Карачун, Зимник, Тріскун, Студенець, Морозко, Мороз Іванович, Ялинковий дід, Чугайстер в Карпатах...
Як свідчить древній синопсис, Позвізд був третім з кумирів, які були встановлені у Києві князем Володимиром (ще не хрестителем, а затятим язичником). Відомий також як Посвист і Вихор, давньослов’янський бог відрізнявся від нашого Діда швидше вдачею, ніж зовнішністю. Він мав розкішну бороду, довгий, крилатий одяг, з його шати йшов сніг, а вітри майоріли за ним замість плаща. В оточенні слуг - вихорів і бур - він носився по небу, а у вигляді подарунка слов’яни просили його не завдавати їм зла.
І, до слова, нинішня традиція будувати «дідам» персональні будинки у Великому Устюзі, Архангельську або Лапландії має не менш давню історію. Статуя Позвизда займала почесне місце на капищі, спорудженому по центру Старокиївської гори, навпроти княжого палацу. Але прямо під Києвом в чистому полі для повелителя снігу і граду був збудований храм. Щоб той, втомившись від польотів, міг відпочити від лихих справ у своєму власному будинку і згадати, як його шанують кияни.
У дохристиянські часи улюбленець князя Володимира був божеством демісезонним. Так само, як і пізніша його іпостась, про існування якої селяни, зі зрозумілих причин, пам’ятали не тільки взимку. Примхи господаря поганої погоди позначалися і навесні, і влітку. Тому в переддень Різдва і в українських, і російських, і білоруських селах дух холоду за в будинок одними і тими ж словами: «Ой, Мороз, Мороз, іди в хату кутю їсти. Взимку ходи, а на Петрівку не ходи».
Аналізуючи фольклорну спадщину, можна виразно побачити, що для народного світогляду безперечним законом життя є пряма залежність між працьовитістю людини та її успішністю й, навпаки, між її неуспішністю й лінивістю.
Гляньмо, наприклад, на приказки й прислів'я, де в афористичній формі відбилися ці уявлення: «Під лежачий камінь вода не тече», «Хто не працює — той не їсть», «Терпіння і труд усе перетруть»... Навіть на прикладі цього коротенького переліку можна побачити, що в народі живе чітке переконання в тому, що саме праця є запорукою досягнення бажаних результатів, успіху.
Ще одним доказом виправданості думки про те, що успішність цілком залежить від наполегливої роботи людини, може слугувати й сама логіка життя. Подивімося, хто найбільш успішний у цьому світі? Ті, хто чекають «манни небесної», чи ті, хто цю «манну» крупинка по крупинці збирають щоденною працею? Як на мене, то, безперечно, другі. Саме їм удається досягти так бажаного кожною людиною успіху й щастя в житті. Яскравим зразком людини, яку можна зарахувати до другої групи, для мен=Ь є Грицько — один із персонажів роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Одразу зазначу, що із суто людського боку Грицько мені аж зовсім не імпонує, однак із боку його досягнення успіху в житті хлопець цілком може бути поцінований як взірець: усе, що бідний сирота мав, у тім числі й успішність, він заробив важкою працею рук своїх.
Репрезентовані мною аргументи й приклади, звичайно, лише частка того, що я могла б запропонувати для доведення виправданості своєї позиції в питанні залежності успіху людини від її працьовитості. Утім, і наведеного достатньо для того, щоб з упевненістю зробити висновок: успіх людини — робота рук її самої.