Мова – це душа народу. Немовля з перших днів свого існування чує рідну мову від матері, а потім, підростаючи, повторює перші пестливі слова. Це, звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивої давнини над колискою молода жінка, чимось схожа на матусю. Ці слова сповнені почуттям, ніби квітка нектаром.Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала в себе гомін лісів, полів, рік і морів землі нашої. Слова нашої мови переткані вишневим цвітом, барвінком, калиною.Українська мовна традиція сягає докняжих далеких часів.Наша українська мова – це золота скарбниця душі народної, з якої ми виростаємо, якою живемо й завдяки якій маємо величне право й високу гордість іменуватися народом України.Сьогодні нашій державній мові потрібні не тільки відповідні законодавчі акти, але й наша духовна міць, любов до знань, справедливість, інтелігентність, наша національна самосвідомість.Поет схвильовано писав про державну мову України:Вона, як зоря пурпурова, Що сяє з небесних висот. І там, де звучить рідна мова, Живе український народ
Я так зрозуміла, що треба було розставити знаки ?Якщо так, то ось..
Одного дня, тихе болото ніби хтось збурив невідомо хто, але всі його мешканці, постійні й тимчасові, гомоніли, лементували, галасували, били себе в груди, доводили одне одному і всім разом хто на що здатен і кому на болоті найвища шана має бути. Скре- ке- ке, скре- ке- ке, розпиналася жаба скрекотуха,- я найкраще співаю мене все болото слухає, я найвище стрибаю я найшвидше плаваю я... чекай но хитнула чубатою головою чапля що до того ніби дрімала, а чи простоїш ти на одній нозі цілий день і цілу ніч?- пхе, та це зовсім просто. жаба видряпалась на купину, виструнчилась на одній нозі та не постояла й хвилини плюх у воду, тільки кола пішли бу- гу- бу- гу, зареготав бугай,- теж мені артистка, ось коли я заспіваю, загуду, аж шибки в селі деренчать, деренчать- це коли я співаю, хіба ти так умієш? др- р- др- р, обурився деркач та,- це ж відомо кожен перед усім себе хвалить, тож знайте, я співаю краще кі- квік- кі- квік, без мене болото- не болото, випнув груди. кулик, тоненька очеретина, слухала ті розмови, слухала і все нижче схилялася до води,- а ти чого мовчиш?-, зачепив її вітер, який усюди буває, все бачить, все знає,- бо я нічого невмію робити ла очеретина. ет таке вигадаєш- лагідно доторкнувся до неї вітер- кожен, щось та вміє, тільки, може, нездогадується про те-, і він дмухнув на очеретину раз, удруге і о диво. тоненька очеретина несміливо, ледь чутно забриніла, пробуючи голос, а далі заспівала, заспівала.