Буква «отпочковалась» от І в проектах украинской орфографии середины XIX века[1]. По форме совпадая с двухточечной буквой «И десятеричное» церковнославянского и раннего гражданского русского письма, украинская Ї отличается в значении, употреблении и взаимодействии с надстрочными знаками:
церковно-славянское и русское Ї были по сути лишь орфографически обусловленными вариантами буквы И (употреблявшимися перед гласными и Й), в звучании же не отличались от И;
добавление к церковно-славянскому и русскому Ї любого надстрочного знака (например, ударения) убирало точки; украинское же Ї даже с ударением точки сохраняет.
В украинской (особенно западной) орфографии конца XIX — начала XX века буква Ї использовалась также в качестве «сильно смягчающей» І после согласных, часто обозначая в этих местах звук [и], развившийся из ятя (хлїб, дїд, нинї, цїлий). В позднейшем украинском правописании от такого употребления буквы Ї отказались, но в русинском эта норма
Объяснение:
норм так?
- Привіт, Якове, я рада тебе бачити!
- Добрий день, матусю.
Я хочу тобі де що розповісти!
- Я уважно слухаю.
- Сьогодні Евгенія Андріївна говорила про наші щедрівки - українські! Вони такі гарні, але я не можу зрозуміти, хто оце все вигадав?
- Ну слухай, сину. Деякі щедрівки створив народ, наші пра-пра-пра-пра-пра бабусі й дідусі.
- Тобто мої пра-пра-пра родичі розмовляли з птахами?
- С чого ти взяв?
- В одній щедрівці ластівка кликала господаря...
- Якове, це все вигадки, які робили великі справи у ті часи.
Мабуть, древнім людям було важко жити не тільки тому, що навколишні умови змушували їх постійно знаходитись у стані напруження, хвилюватися через своє житло та їжу, оберігатись від ворогів. Найгірше в їхній ситуації те, що вони не мали досвіду, який би їм могли передати предки і який можна було б використати, аби не повторювати чужих помилок. Людина ж, яка живе сьогодні, має можливість звернутись за знаннями до численних довідкових джерел, адже з покоління в покоління їхня кількість невпинно росте: відкриваються нові горизонти, доповнюються інформацією уже відомі дані. У нас є все для розвитку, і що найголовніше — досвід попередніх поколінь.
Твердження «Без минулого немає майбутнього» — це чиста права. Хоча часто люди кажуть, що на те, що сталось, зважати не варто. Про минулі події треба забути, аби дати місце новим споминам. Я вважаю, що всі ті речі, які нас оточують і з нами трапляються, є наслідком попередніх життєвих процесів. Отже, ми безпосередньо залежні від нашого минулого — хочемо це прийняти чи ні.
Розглянути головну тему твору можна через призму побутових ситуацій. До прикладу, ніхто з сьогодні живих чи існуючих раніше людей не зміг народитись, якби не низка процесів та збігів у минулому. Без моїх батьків не було б мене, без дідуся і бабусі не народився би мій тато. Цей ланцюжок безкінечний з точки зору людського життя.
Для того, аби покращувати умови свого проживання, ми мусимо користуватись порадами наших попередників, які вже брались за цю справу і зробили певні висновки. Сьогодні у вільному доступі є численні архіви та музеї, які, однак, втрачають свою популярність. Такий перепад інтересу до історичних цінностей, залишених нашими предками зумовлюється конкретним фактом. Він полягає у тому, що люди сучасності не бажають оглядатись назад, а планують своє існування з розрахунком на майбутнє.
Зрештою, не можна забувати, що кожен наш крок, дія та вчинок мають свої наслідки. І все, що відбувається навколо нас в цей момент, так чи інакше пов’язано з тим, чим ми займались раніше. Тому, поставши перед вибором, варто задуматись про його наслідки і багато разів усе проаналізувати. Адже навіть найменша втрата в часі може абсолютно змінити наше життя.