вір-опис картини Олександра Мурашко “Дівчина в червоному капелюсі”
Якось, зовсім випадково, мені на очі потрапила репродукція картини Олександра Мурашка під назвою “Дівчина в червоному капелюсі”. Вана з першого погляду привабила мене незвичайною технікою малювання та витонченою майстерністю митця. Ця картина була написана широким і густим мазком, але в то й же час усі деталі на ній відрізняються соковитістю і впевненістю. А контраст яскравого червоного кольору капелюха і темних відтінків заднього плану картини створює живописний дзвінкий акцент. Саме сміливі зіставлення цих кольорів, інтенсивність
Чи кожен із нас є особистістю? Чи особистісне ядро є обов’язковою складовою особистості? Чи здатна особистість здійснювати масовий вплив на інших? – ТАК.
Не варто ототожнювати особистість із індивідуальністю, бо особистість є вищою, тобто надіндивідуальною. Кожен із нас народжується особистістю, лише ВИБІР (навіть щохвилинний) може спричинити або деградацію, яка призводить до втрати особистості, або певну досконалість (тобто досконалість життя для конкретної особистості). Цей вибір – вчинки, в яких людина заявляє про себе, вирізняючись як особистість серед інших, або, в яких вона нівелює себе не з фізичної, проте з духовної сторони. Я - особистість. Ми можемо й не помітити, як втратимо це Я, але тоді ми перестанемо усвідомлювати свою унікальність, свої вади й переваги. Думаю, аби особистісна досконалість на зайшла в глухий кут, то треба інколи вдаватись до стану рефлексії: досить поглянути на себе збоку, пізнати самого себе, реально оцінювати, а не переоцінювати.
Особистісне ядро людини – це стержень, із якого все починається й завершується, тобто він поєднує в собі внутрішній світ людини й її поведінку ззовні: містить все й генерує те «все» в діяльності; в стержні зосереджене вольове начало. На мою думку, особистісне ядро – це добро і зло (а вже ми самі обираємо між цими двома поняттями), виховання (близьких та суспільства) й самовиховання, синтез волі, свободи, розуму.
Вплив. Вважаю, що особистість здатна як і здійснювати масовий вплив на інших, нав’язуючи, або, підштовхуючи їх до спільного знаменника – якоїсь своєї ідеї, так і ніколи не розвинутися повноцінно: здеградувати повністю чи зупинитись на певному етапі розвитку. Якщо все ж одна особистість в змозі бути рушієм глобальних переворотів, то чи не варто прагнути розвивати своє власне Я?
Над сенсом життя тисячоліттями мислять вчені, філософи, поети. А мені здається, що я розумію сенс життя. Звичайно ж, сприймаю я його по-своєму. І не розумом, а почуттям.
Буває такий стан, коли кожною клітинкою тіла відчуваєш: живеш. Кожну хвилину гостро відчуваєш радість життя. Ось саме до такого почуття люди прагнуть весь життєвий шлях. І саме в ньому вони все бачать сенс життя, хоча пояснюють його по-іншому. По-різному пояснюють. Хтось - служінням Батьківщині, хтось - особистою матеріальною вигодою, престижем, успіхом, хтось - користю суспільству, служінням людям. Хтось бачить сенс життя в сімейному затишку, теплі та продовженні роду, а хтось – у релігії, у філософських ідеях, в екстримі, азарті, владі над іншими.
Але насправді все це - лише шляхи, якими людина приходить до омріяного відчуття повноти життя. Особисто для мене, як для багатьох інших людей, життя наповнюється сенсом завдяки любові до дорогих мені людей. Це найпрекрасніший шлях, як я вважаю. Любов та кохання взагалі наповнюють сенсом цей світ, і коли-небудь врятують його. Як співав Володимир Висоцький: «Я дихаю, і значить, я кохаю. Я кохаю, значить, я живу».
Я вважаю, що насправді люди живуть все-таки не заради життєвих цілей, а заради самого процесу життя. Можливісті відчувати кожну крапельку дощу, що падає на плечі літнім днем. Або бачити, як сонячні промені просвічують крізь зелене листя дерев. Мати можливість говорити з іншими живими істотами, обмінюватися з ними думками.
А різні цілі в житті у людей - це насправді засоби відчувати себе живим, відчувати все більше життя, все більше задоволення від нього. Загалом, все більше випробовувати на собі життя у всіх його проявах: радості, переживаннях, щасті, любові, пристрасті, гніву, смутку. Сенс життя - це і є його вершина.