Объяснение:
Традиційні погляди на еволюцію китоподібних полягали в тому, що їх найближчими родичами і, ймовірно, предками були мезоніхії — вимерлий ряд хижих копитних, які нагадували вовків з копитцями замість кігтів і були сестринської групою парнокопитних. Ці тварини мали зуби незвичайної конічної форми, схожі на зуби китоподібних. Зокрема через це вчені довгий час вважали, що китоподібні походять від якоїсь предкової мезоніхії. Однак нові молекулярно-генетичні дані свідчать про те, що китоподібні — близькі родичі парнокопитних, зокрема, гіпопотамів[1]. На основі цих даних пропонується навіть включати китоподібних до складу ряду парнокопитних і пропонується назва Cetartiodactyla для монофілетичного таксона, що включає дві ці групи. Однак найбільший вік відомих викопних решток антракотеріев, предків бегемотів, на кілька мільйонів років менше, ніж вік пакіцетуса, найдревнішого з відомих предків китів.
Недавнє відкриття роду пакіцетусів, найдавнішого з відомих «прото-китоподібних», підтверджує молекулярні дані. Будова хребта пакіцетуса показує, що кити не є прямими нащадками мезоніхій. Навпаки, предки китів відділилися від парнокопитних і перейшли до водного життя вже після того, як самі парнокопитні відділилися від спільних з мезоніхіями предків. Таким чином, прото-китоподібні були ранніми формами парнокопитних, які зберегли деякі характерні для мезоніхій ознаки (конічну форму зубів), втрачені сучасними парнокопитними. Цікаво, що найбільш ранні предки всіх копитних ссавців були, ймовірно, частково м'ясоїдними або «сміттярами».
Найбільш ранні тварини з родини китових: пакіцетус чи індогіус?
Реконструкція пакіцетуса
Пакіцетуси були копитними тваринами, іноді їх класифікують як ранніх китів[2][3]. Вони жили на території сучасного Пакистану (звідки і назва — «кит з Пакистану») в ранньому еоцені, близько 53 млн років тому. Це була тварина, яка зовні нагадувала собаку, проте з копитами на пальцях і з довгим тонким хвостом. З китами пакіцетуса ріднить будова вуха: слухова булла пакіцетуса, як і у кита, утворилася виключно з барабанної кістки. Форма вушної області пакіцетуса вельми незвичайна і знаходить аналоги тільки в китоподібних. Спочатку передбачалося, що вухо пакіцетуса було пристосоване для життя під водою, проте, як засвідчили подальші дослідження, вуха пакіцетуса підходять тільки для повітряного середовища, і якщо пакіцетус дійсно предок китів, то можливість чути під водою була пізнішої адаптацією вже наявного слухового апарату[4]. Як стверджує Тевісен, зуби пакіцетуса також нагадують зуби викопних китів[5].
Реконструкція індогіуса
Тевісеном було також виявлено, що схожий пристрій вуха наявний в скам'янілостях невеликої, схожої на оленя тварини індогіуса. Індогіус жив близько 48 млн років тому в Кашмірі[3]. Це невелика, розміром з домашню кішку, травоїдна тварина, з деякими рисами, що зближують її з китами і свідчать про адаптацію до водного середовища. Серед цих рис — товста і важка кісткова оболонка, що нагадує кісткову оболонку деяких сучасних напівводних тварин, таких як гіпопотам[6][1], що допомагає зменшенню плавучості і як наслідок, дозволяє залишатися під водою. Це дозволяє припустити, що індогіус, подібно до сучасного водяного оленька, пірнав під воду, щоб сховатися від хижака[7][8][9].
Амбулоцетиди і ремінгтоноцетиди
Устойчивость производства продовольствия во все большей степени будет зависеть от рационального и эффективного использования водных ресурсов и методов их сбережения, заключающихся, главным образом, в развитии и организации орошения, включая рациональное использование водных ресурсов в целях богарного земледелия, водоснабжения животноводства, рыболовства во внутренних водоемах и агролесомелиорации. Достижение продовольственной безопасности является одной из первоочередных задач во многих странах, причем сельское хозяйство должно не только обеспечивать продовольствием растущее население, но также экономить водные ресурсы для других видов использования. Задача заключается в том, чтобы разработать и внедрить водосберегающую технологию и методы управления и путем создания потенциала позволить общинам ввести организационную структуру и стимулы для принятия сельским населением новых подходов в области богарного и орошаемого земледелия. Сельское население должно также иметь более широкий доступ к снабжению питьевой водой и санитарным службам. Это сложная задача, однако ее реализация вполне возможна при условии введения соответствующей политики и программы на всех уровнях местном, национальном и международном. За последнее десятилетие площади богарного земледелия значительно увеличились, однако соответствующему росту продуктивности и устойчивости ирригационных систем мешали проблемы заболачивания и засоления почвы. Общей проблемой также являются финансовые и рыночные ограничения. Эрозия почв, нерациональное использование и чрезмерная эксплуатация природных ресурсов и острое соперничество за воду воздействуют на масштабы проблем бедности, голода и нехватки продовольствия в развивающихся странах. Эрозия почв, вызванная чрезмерным выпасом скота, нередко также является причиной заиления озер. Развитие ирригационных систем зачастую не сопровождается ни проведением экологических экспертиз с выявлением гидрологических последствий в пределах водосборных бассейнов и связанных с межбассейновым переносом вод, ни оценкой социальных последствий для людей, проживающих в долинах рек.
отвечаю на которые ты не отвечал(а)
1 мухомор
2ложные опята
все , что я знаю