Территорию лисы метят известным всем : подходят ко всяким торчащим из земли предметам и «метят» их. Или же трутся о них. Подобное поведение мы можем наблюдать у наших домашних питомцев (например, у котиков). Но лисы не так переборчивы в выборе предметов. Они подходят ко всем столбам, кустам, кочкам и даже камням, и... «помечают» их. И все эти предметы, если поблизости обитают лисы, обязательно будут «отмечены».
Життєва форма рослин — морфологічна будова рослин, що склалася у процесі еволюції і відображає у зовнішньому вигляді їх пристосування до умов життя.
Є ряд класифікацій життєвих форм рослин, в основі яких лежить різний підхід до їх вивчення.
Термін «життєва форма» щодо рослин був запропонований в 80-х рр. XIX століття відомим данським ботаніком Вармінгом (1884). Він розумів під цим поняттям «форму, в якій вегетативне тіло рослини (індивіда) знаходиться в гармонії із зовнішнім середовищем протягом всього його життя, від колиски до труни, від сімені до відмирання».
Таке визначення виявилося дуже ємним. По-перше, воно підкреслювало, що життєва форма рослини не залишається постійною, а може мінятися у міру дорослішання і старіння. По-друге, у визначенні сказано, що найважливішу роль в становленні життєвої форми відіграє зовнішнє середовище. Але це, звичайно, не означає, що життєва форма будь-якої рослини нескінченно пластична і залежить тільки від безпосередньо діючих в даний момент умов. Кожен вид рослин реагує на зовнішні дії в рамках своїх спадково закріплених можливостей. Суниця, наприклад, не стане розлогим деревом навіть за найсприятливіших для росту і галуження умов. Кажучи про гармонію із зовнішнім середовищем, ми маємо на увазі, що в життєвій формі кожного виду, що склалася, виявляються риси спадкової, виробленої в процесі природного відбору пристосованості до певного комплексу зовнішніх чинників.
Поняття «Життєва форма» та «форма росту» вживаються як синоніми, незважаючи на спроби прив'язати поняття форми росту до типів галуження.[1] Більшість систем життєвих форм розроблені лише для судинних рослин.
Объяснение:
Объяснение:
Американские зоологи наблюдали странное поведение серых лис. Вскоре после того, как пума метила территорию, появлялась серая лиса и терлась щеками и шеей о то место, где пума оставила метку. Ученые предположили, что лисы, «забирая» запах пумы, отпугивали таким образом шакалов или рыжую рысь, которые охотятся на лис.
Животные используют различные , чтобы обозначить границы своей территории. Это могут быть звуковые или визуальные сигналы, такие как крики обезьян-ревунов или красная грудка зарянки, а также запахи. Большинство территориальных млекопитающих метят свои участки с мочи, кала или специального секрета. Некоторые млекопитающие, например сурки, трутся о деревья или землю, оставляя не только свой запах, но и шерсть. По меткам животные могут не только понять, что «место занято», но и найти себе партнера во время брачного периода или узнать, что поблизости есть еда.
Авторы нового исследования решили восполнить этот пробел. Они изучали «коммунальные» участки, где оставляли метки хищники разных видов, в том числе пумы и серые лисы. Ученые заметили, что лисы не только метили участки мочой, но и терлись о землю щеками и подбородком. По мнению исследователей, лисы таким образом могли либо оставлять свой запах и тем самым сообщать о своем присутствии особям другого пола во время брачного периода, либо предупреждать потенциальных соперников. По другой гипотезе, животные терлись о места, помеченные пумой, чтобы «собрать» ее запах, для того, чтобы отпугивать хищников, которые на них охотятся, например, койота или рыжую рысь.