Животные-радары.
Давно замечено, что летучие мыши могут свободно ориентироваться ночью, летать и ловить насекомых. Далее в кромешной темноте глубоких подземелий они легко находят дорогу.
В конце XVIII столетия этими удивительными животными заинтересовался знаменитый итальянский естествоиспытатель Ладзаро Спаллаицани (1729-1799). Почему, думал ученый, летая в темноте, они не натыкаются на препятствия?
Чтобы выяснить этот вопрос, он поставил такой опыт: натянул на чердаке многочисленные нити в разных направлениях и впустил туда мышей. Рукокрылые свободно летали по чердаку, не задевая нитей. Тогда Спалланцани залепил им воском глаза, но, несмотря на это, они искусно облетали нити.
Швейцарский натуралист Шарль Жюрин повторил опыты Спалланцани и убедился, что и слепые мыши летают не хуже зрячих. Любознательный швейцарец на этом не остановился. Во втором опыте он воском залепил мышам глаза и заткнул ватой уши.
Результат оказался поразительным. Мыши как бы перестали “видеть”. Они натыкались на стены, на встречные предметы, сталкивались друг с другом.
Ученые решили, что эти животные обладают “шестым чувством”, которое им ориентироваться в полете.
Но что это за “шестое чувство” – никто не знал.
Загадочное явление ученым удалось объяснить лишь 200 лет спустя, в середине XX столетия.
Уже результаты опытов Спалланцани позволяли сделать вывод о том, что средством ориентировки у летучих мышей служит звук. Но откуда же возникают звуки? Ни стены, ни встречающиеся в полете мышам предметы звуков не издают.
Наблюдая за полетами мышей, голландский исследователь Дийграаф заметил, что они то и дело открывают и закрывают рот. Ученый сделал удивительное предположение, что мыши издают звуки, которых мы но слышим,- ультразвуки. Для того чтобы проверить свое предположение, он надел на голову зверька бумажный колпак с отверстием на передней стороне. При закрытом отверстии зверек был буквально бес и не мог летать, при открытом совершал виртуозные полеты.
Д. Гриффин и Р. Галамбос (США), углубляя исследования Дийграафа, установили, что летучие мыши обладают акустическими радарами, или природными эхолотами, и пользуются ими для “ощупывания” пространства. Посылают вперед звуки – ловят эхо.
Объяснение:
Генетичний матеріал — носій генетичної інформації будь-якого організму. Генетичний матеріал відомих на сьогодні організмів — майже винятково ДНК. Деякі віруси використовують РНК як свій генетичний матеріал.
Тим не менш, першим генетичним матеріалом на Землі вважається РНК, спочатку представлена у вигляді здібних до само-реплікації молекул РНК, плаваючих у воді. Цей гіпотетичний період в еволюції клітинного життя відомий як світ РНК. Ця гіпотеза заснована на здатності РНК діяти і як генетичний матеріал, так і як ензим, відомий як рибозим. Проте, з того часу як виникли білки здібні до ферментативного каталізу, стійкіша молекула ДНК стала домінуючим генетичним матеріалом, ситуація, що триває сьогодні. ДНК не тільки хімічно стійкіша за РНК, але й її дволанцюгова структура дозволяє виправлення більшості мутацій. Сучасні клітини використовують РНК переважно для будівлі білків за інструкціями, закодованими у ДНК, у формі мРНК, рРНК або тРНК.
РНК і ДНК — макромолекули, які складаються з нуклеотидів, чотири з яких доступні в кожній молекулі. Три нуклеотиди компонують кодон, щось подібне до «генетичного слова», яке визначає амінокислоту в майбутньому білку. Правило трансляції кодонів в амінокислоти відоме як генетичний код.
Генетичний матеріал — носій генетичної інформації будь-якого організму. Генетичний матеріал відомих на сьогодні організмів — майже винятково ДНК. Деякі віруси використовують РНК як свій генетичний матеріал.
Тим не менш, першим генетичним матеріалом на Землі вважається РНК, спочатку представлена у вигляді здібних до само-реплікації молекул РНК, плаваючих у воді. Цей гіпотетичний період в еволюції клітинного життя відомий як світ РНК. Ця гіпотеза заснована на здатності РНК діяти і як генетичний матеріал, так і як ензим, відомий як рибозим. Проте, з того часу як виникли білки здібні до ферментативного каталізу, стійкіша молекула ДНК стала домінуючим генетичним матеріалом, ситуація, що триває сьогодні. ДНК не тільки хімічно стійкіша за РНК, але й її дволанцюгова структура дозволяє виправлення більшості мутацій. Сучасні клітини використовують РНК переважно для будівлі білків за інструкціями, закодованими у ДНК, у формі мРНК, рРНК або тРНК.
РНК і ДНК — макромолекули, які складаються з нуклеотидів, чотири з яких доступні в кожній молекулі. Три нуклеотиди компонують кодон, щось подібне до «генетичного слова», яке визначає амінокислоту в майбутньому білку. Правило трансляції кодонів в амінокислоти відоме як генетичний код.