под термином «борьба за существование» дарвин объединяет различные взаимоотношения, в которые вступают организмы между собой, а также всевозможные взаимосвязи, которые возникают между организмами и условиями неживой природы. представим себе такую картину: зимой в тундре пасется стадо северных оленей. пищей им служит лишайник ягель («олений мох»), спрятанный под слоем снега. когда этот слой невелик, олени легко раскапывают его своими широкими копытами и достают ягель. в поедании ягеля оленями не видно никакой борьбы — и все-таки отношения между копытными животными и растениями, которыми они питаются, дарвин включает в борьбу за существование, подчеркивая, что использует этот термин в переносном, метафорическом смысле: олень не борется с ягелем, но избирательное выживание оленей зависит от того, насколько успешно тот или иной олень выкапывает ягель.
но вот после сильного снегопада ягель оказался так глубоко, что добыть его становится трудно, а то и невозможно. олени от бескормицы и причина тому —глубокий снеговой покров. здесь тоже не видно прямой «борьбы», но и эта зависимость оленей от неблагоприятных внешних условий (глубокий снег) войдет, по дарвину, в общее понятие «борьба за существование».
олень — лакомая добыча для волков. вот уж тут, действительно, возникает борьба — и борьба не на жизнь, а на смерть. отношение «хищник — жертва» также включено дарвином в борьбу за существование. часто целой стае волков достается всего-навсего один олень, к тому же, как правило, далеко не самый крупный. и как только олень, добытый совместными, удивительно согласованными действиями всей стаи, зарезан, вступает в силу еще одна форма борьба за существование: волки грызутся между собой.
в целом дарвин различает следующие формы борьбы за существование:
внутривидовая борьба, или конкуренция между особями одного и того же вида,межвидовая борьба, которая может выражаться в разных отношениях (отношения «хищник— жертва», «паразит —хозяин», конкурентные отношения между двумя хищников, между разными растений в лесу и т. д.); борьба организмов с неблагоприятными условиями неживой природы.в соответствии с этим разделением выше примеры будут иллюстрировать: отношение «волк—волк» — внутривидовую борьбу за существование; отношения «ягель — олень» и «олень — волк» — межвидовую борьбу за существование; отношение «олень — снеговой покров» — борьбу с неблагоприятными условиями внешней среды.
чем ближе биологические потребности вступающих в состязание организмов, тем острее становится борьба между ними. именно поэтому внутривидовую борьбу и борьбу между близкими — конкурентами дарвин считал наиболее острой.
все взаимоотношения, объединенные дарвином под названием «борьба за существование», были хорошо известны и до него. но дарвин сумел увидеть за всем этим разнообразием нечто общее и важное для теории эволюции.
все животные и растения способностью к интенсивному размножению. каждая особь или пара особей любого вида дает многочисленное потомство (вспомните, сколько желудей приносит одно растение дуба, сколько икринок выбрасывает в воду во время нереста одна взрослая рыба, как высока червей или насекомых —вредителей сельского хозяйства). но лишь малая часть этого потомства выживает, достигает зрелости и сама в свою очередь начинает размножаться. происходит это потому, что любой организм на протяжении всей жизни постоянно вовлечен в ту или иную форму борьбы за существование. и почти в каждом из таких столкновений кто-то погибает. кто же погибает в первую очередь? в ответе на этот вопрос и содержится то общее, что позволило дарвину столь различные взаимоотношения в природе объединить одним общим собирательным термином «борьба за существование». в борьбе за существование, какую бы форму она ни принимала, из разнообразных особей вида, как правило, сохраняют жизнь и оставляют потомство более сильные, лучше приспособленные к данным условиям, а погибают более слабые, менее приспособленные.
а это и означает, что борьба за существование приводит в природе к естественном у отборуили выживанию наиболее приспособленных.
Целюло́за, (С6Н10О5)x — природний полімер, полісахарид, волокниста речовина, головна складова частина оболонки рослинних клітин. У найбільшій кількості міститься у деревині, волокнах бавовни, льону та ін.Целюлоза являє собою лінійний стереорегулярний (синдіотактичний) природний полісахарид, побудований з ангідридів D-глюкопіранози. Стереорегулярна будова макромолекули й стійкість конфірмаційної форми її елементарної ланки виділяє целюлозу із усього ряду полісахаридів, у тому числі й найбільшою стійкістю до хімічних впливів.
Целюлоза була відкрита 1838 року французьким хіміком Ансельмом Паєном.
Величина Х у молекулах целюлози завжди становить приблизно 3 000, але може досягати від 6 000 до 12 000. Найчистіша природна целюлоза — бавовняне волокно — становить 85—90% целюлози. У деревині хвойних дерев приблизно 50% целюлози (до складу деревини нарівні з целюлозою входять її супутники, серед них найважливішим є лігнін — природний полімер, побудований із декількох ароматичних сполук ряду бензолу, і геміцелюлози — споріднені з целюлозою полісахариди).Целюлоза не розчиняється у воді і діетиловому ефірі і етиловому спирті. Вона не розщеплюється під дією розбавлених кислот, стійка до дії лугів і слабких окисників. При обробці на холоді концентрованою сірчаною кислотою целюлоза розчиняється в ній, утворюючи в'язкий розчин. Якщо цей розчин вилити в надлишок води, виділяється білий пластевидний продукт, так званий амілоїд, що являє собою частково гідролізовану целюлозу. Він схожий з крохмалем за реакцією з йодом (синє забарвлення; целюлоза не дає цієї реакції). Якщо непроклеєний папір опустити на короткий час в концентровану сірчану кислоту і потім терміново промити, то амілоїд, що утвориться, склеїть волокна паперу, роблячи його щільнішим та міцнішим. Так виготовляється пергаментний папір.
Під дією концентрованих розчинів мінеральних кислот і підігріву целюлоза піддається гідролізу, кінцевим продуктом якого є глюкоза
Глікоге́н (також відомий як «тваринний крохмаль», попри неточність цієї назви) — полісахарид, гомополімер α-глюкози, основна форма її зберігання в клітинах тварин, більшості грибів, багатьох бактерій та архей. В людському організмі головними місцями накопичення глікогену є печінка та скелетні м'язи.Глікоген є гомополімером α-глюкози, залишки якої з'єднані між собою (α1→4)-глікозидними зв'язками. Кожні 8—10 мономерних залишків відбувається галуження, бічні гілки приєднані (α1→6)-зв'язками. Таким чином молекула глікогену значно більш компактна і розгалужена ніж крохмалю[3]. Ступінь полімеризації близький до такого в амілопектину[4].
Всі розгалуження глікогену мають нередукуючі кінці, отже якщо кількість гілок рівна n, то у молекулі буде n-1 нередукуючих кінців і всього один редукуючий. Коли відбувається гідроліз глікоген з метою використання його як джерела енергії, залишки глюкози по одному відщеплюються від нередукючих кінців. Їх велика кількість дозволяє суттєво прискорити процес[3].
Найбільш стабільною конформацією гілок із (α1→4)-зв'язками є щільна спіраль із шістьма залишками глюкози на оберт (площина кожної молекули повернута на 60° відносно попередньої)[5].
Для виконання своєї біологічної функції: забезпечення максимально компактного зберігання глюкози та одночасно можливості її швидкої мобілізації, глікоген повинен мати будову оптимізовану за кількома параметрами: 1) кількістю ярусів (рівнів) галуження; 2) кількістю гілок у кожному ярусі; 3) кількістю залишків глюкози у кожній гілці. Для молекули глікогену зі сталим числом мономерних ланок кількість зовнішніх гілок, з яких може мобілізуватись глюкоза до точки галуження, падає зі зростанням середньої довжини кожної гілки. Щільність найбільш зовнішніх гілок стерично обмежена, через це максимальний розмір молекули глікогену зменшується зі збільшенням кількості гілок на одному рівні. Зрілі молекули глікогену різного походження мають в середньому 12 ярусів галуження, на кожному із яких розміщується в середньому по дві гілки, кожна зі яких містить близько 13 залишків глюкози. Математичний аналіз показав, що така будова дуже близька до оптимальної для мобілізації максимальної кількості глюкози за мінімальний час
Хіти́н (хімічна назва: полі-N-ацетил-D-глюкозо-2-амін) — азотовмісний полісахарид, який хімічно дуже схожий з целюлозою, лише замість гідроксила (—ОН) на кожному кільці (мономері) із 6 атомів Карбону розташована аміногрупа, в якій один з двох атомів Гідрогену заміщений на ацетильну групу.
В данном случае ее функция -это восприятие на раздражение внешней среды.