Жгутиковые — жизненная форма протистов. Используют жгутики для локомоции и/или создания токов воды, приносящих пищу. Среди жгутиконосцев много как свободноживущих форм, так и паразитов и симбионтов животных. Среди них есть и полиэнергидные формы, а также колониальные и многоклеточные формы. В целом для жгутиконосцев характерна тенденция к мелким размерам клеток и осмотрофному питанию, хотя среди них встречаются также очень крупные фаготрофные формы.До выделения простейших в самостоятельное царство ботаники включали жгутиконосцев в состав царства Растений как «низшие зелёные водоросли», а зоологи относили их к царству Животных как класс в составе типа Простейших с разделением наподкласс растительных жгутиконосцев (имеющих хлоропласты) и подкласс животных жгутиконосцев (утративших хлоропласты). В определённый период развития протистологии рассматривались как тип царства Протисты (лат. Mastigophora), затем как подтип типа Sarcomastigophora. Впоследствии с ультраструктурных и молекулярно-генетических исследований было доказано, что жгутиконосцы — полифилетическая группа.Простейшие этой группы имеют один, два или много жгутиков. Известны не только одноклеточные жгутиконосцы, но и колониальные виды, состоящие из 8, 16, 32 и даже 20 тыс. клеток.Жгутиковые размножаются делением. У одноклеточных видов сначала делится ядро, а остальные органоиды растут и восстанавливаются в процессе деления. Затем клетка перетягивается. При благоприятных условиях уже на следующий день дочерние жгутиконосцы могут делиться.Выделение просходит при сократительных вакуолей.Все растительные жгутиконосцы могут фотосинтезировать и питаться, как растения, поскольку в их клетках имеется зелёный пигмент — хлорофилл. Некоторые из жгутиконосцев, например, эвглена зелёная, на свету питаются как растения, а в темноте как животные — готовыми органическими веществами. Все растительные жгутиконосцы ведут свободный образ жизни в водной среде.Другие жгутиконосцы не имеют хлоропластов. Среди них есть свободноживущие особи, но основные представители их перешли к паразитическому образу жизни (в растительных и животных организмов).При неблагоприятных условиях жгутиконосцы образуют цисты, служащие так же для расселения.Возможно, от воротничковых жгутиконосцев произошли животные, а от какой-то другой группы опистоконтных жгутиконосцев — грибы.
Клітина — це основна структурно-функціональна одиниця всіх живих організмів, елементарна біологічна система. Виняток становлять віруси, які є неклітинними формами життя. На клітинному рівні повністю проявляються всі основні риси життя: обмін речовин та енергії, здатність до розмноження, збереження й передача спадкової інформації нащадкам тощо. Форма та розміри живих клітин різноманітні і залежать від походження та їх функції. Клітини бувають кулясті, зіркоподібні, багатогранні тощо. Одні клітини існують як самостійні елементарні біологічні системи, це одноклітинні організми – протозої, або найпростіші, до яких відносяться інфузорії, джгутикові, споровики, мікроспоридії. Більшість найпростіших живе у водоймах, приймають участь в їх самоочищенні і вони є досить добрим кормом для риб. Інша група клітин існує у складі багатоклітинного організму, у якому вони забезпечують сукупність взаємодій між клітиною, тканинами і органами за участю системних регуляторних механізмів, зокрема нейрогуморальної регуляції. Всі клітинні форми життя на землі можна розділити на два надцарства на підставі будови складових їх клітин — прокаріоти (безядерні) і еукаріоти (ядерні). Клітини прокаріотів — простіші за будовою, мабуть, вони виникли в процесі еволюції раніше. Еукаріотичні клітини — більш складні, виникли пізніше. Клітини, що складають тіло людини, є еукаріотичними. Незважаючи на різноманіття форм організація клітин всіх живих організмів підпорядкована єдиним структурним принципам. На основі мікроскопічних досліджень доведено, що основними структурними компонентами клітин є клітинна оболонка, цитоплазма та ядро. Клітинна оболонка (cytolemma) має товщину 7—10 нм, і тому її не можна побачити у світовий мікроскоп. При вивченні її в електронному мікроскопі видно, що вона складається з внутрішньої та зовнішньої пластинок і розміщеної між ними світлої зони. Припускають, що ці пластинки складаються з молекул білків, а світла зона — з молекул ліпідів. Клітинна оболонка є бар’єром, що визначає, які речовини можуть виходити з клітини або проникати в неї іззовні. Встановлено, що специфічні функції клітини часто пов’язані з особливостями її оболонки (наприклад, оболонки нервових або м’язових клітин можуть зв’язувати речовини, які виділяються нервовими закінченнями).
