Самопознание - длительный процесс, но человек, который начинает раскрывать в себе разные грани уже не может остановиться. Каждый человек – это Вселенная. И порой не хватает жизни, чтобы всё понять. В истории много примеров, которые свидетельствуют о том, что когда человек углубляется в себя, всё остальное становится для него второстепенным. Он перестаёт ощущать одиночество, потребность в развлечениях и прочих мирских забавах. Просто он приобретает нечто большее – себя.
Принято считать, что самый большой подарок – это когда человек дарит кому-то свою любовь. Но нет. Более ценно, когда человек другому раскрыть самого себя. То есть подарить себе себя. Цель самопознания – найти то, для чего человек появился на этот свет. Именно это занятие и делает человека спокойным..
Многие люди не предпринимают попыток познать себя. Может быть, ими руководит страх или лень. Но они, подобно слепым котятам бредут куда-то не свои путём, не понимая, что только осознав своё истинное предназначение, они сумеют полностью реализовать себя. Но для этого нужна смелость. Не бывает единственно правильной дороги. Настоящий путь состоии из проб. Взрослые люди пасуют при неправильном результате, а вот дети относятся к этому проще. Всё просто в игре, но в жизни люди всё усложняют. Писатели в своих произведениях освещают эту тему, мотивируя читателей не останавливаться на пол пути, не обращать внимание на чужое мнение и предрассудки а следовать зову своего сердца
Коли Господа Ісуса Христа взяли під стражу у Гетсиманському саду, то здалеку за Ним пішли апостоли Петро та Іван. Іван був добре відомий у домі первосвященика, мабуть, у зв’язку з риболовством, тому він безперешкодно зайшов у двір первосвященика, куди стражники повели Ісуса Христа на допит. Невідомих людей туди не пускали й Петро залишився на вулиці біля воріт маєтку первосвященика Анни. Але Іван хотів, щоб і Петра пустили у двір маєтку Анни, тому попросив знайому служницю, щоб вона пустила Петра у двір. Служниця вийшла біля воріт маєтку Анни, щоб пропустити у двір Петра, й, щоб дізнатися, кого пустити, а може з допитливості, служниця питає: – Це ти учень тієї Людини – Ісуса? – Ні, – сказав Петро і став біля багаття, яке запалили люди через непогоду і холод. І в цей час закукурікав півень, як Петро вперше відрікся від Ісуса. Коли первосвященик Анна завершив допит, то вояки повели Ісуса до первосвященика Каяфи через двір, бо Анна і Каяфа жили в одному будинку. Слідом за Господом Ісусом до Каяфи пішов і Петро. Біля маєтку первосвященика Каяфи зібралося багато людей, серед який був і Петро. Оскільки після опівночі дуже похолодало, слуги розпалили багаття у дворі та грілися. Й Петро підійшов до багаття, щоб зігрітися. Хтось зі слуг помітив якусь стурбованість Петра, мабуть, по розмовному діалекту визначив, що він галілеянин, й запитав: – Чи не з учнів Його (Ісуса) й ти? – Ні, чоловіче! – стверджувально відказав Петро. Це було друге відречення, яке відбулося тоді, коли Ісуса вели від Анни до Каяфи. Після другого відречення минула година. Наближався вранішній світанок, а з ним пора півнячих співів. Закінчувався суд у первосвященика Каяфи. Тоді один з рабів, родич того ж самого Малха, якому Петро відсік вухо, підійшов до Петра й запитав: – Чи не я бачив тебе з Ісусом у Гетсиманському саду? А хтось інший із людей додав: – І цей був з Ним (Ісусом), бо він галілеянин. Петро злякався, зовсім розгубився і став божитися та присягатися, що не знає Ісуса, й зокрема сказав: – Чоловіче, – не відаю, про що ти говориш... Коли Петро ще говорив своє третє відречення від Ісуса, тим часом другі півні заспівали. У цю ж мить після другого допиту Ісуса Христа вели з будинку первосвященика Каяфи у двір його маєтку, де він повинен був дочекатися ранку і офіційного суду синедріону. Ісус із галереї будинку кинув погляд на Петра. Цей погляд був настільки проникливий, що зворушив Петра до глибини серця. Й тоді Петро згадав слова Ісуса Христа під час Тайної вечері: «По-правді кажу тобі, що цієї ж ночі, перш ніж проспіває півень, ти тричі зречешся Мене і скажеш, що не знаєш Мене». І в голові Петра немов відлуння, кілька раз вторячи: «...зречешся Мене..., ...не знаєш Мене..., ...зречешся Мене..., ...не знаєш Мене...». Петро в цю ж мить вийшов зі двору Каяфи і гірко плакав про своє гріховне падіння. Печаль Петрова була проникнута полум’яною любов’ю до і Господа нашого Ісуса Христа. Петро вірив у нескінченне милосердя Господа і сподівався, що цей гріх йому буде прощений. Петро каявся і молив Бога про прощення все своє решту життя. Щоразу, коли серед ночі Петро чув спів півня, від вставав із ліжка, клякав на коліна і, плачучи, каявся у своїм зреченні, хоча Сам Господь невдовзі після Воскресіння простив Петрові. Багато людей, які бачили Петра, підтверджували, що очі апостола Петра були весь час червоними від частого і гіркого плачу покаяння. Так склалися обставини, що апостол Петро тричі зрікся Ісуса у цю тяжку для Ісуса, холодну ніч. Це не було свідоме чи злобне зречення, а швидше всього, несвідоме, мимовільне, невільне у силу обставин, що складалися в цю ніч. Проте воно було під впливом сатани. На жаль, у кожного з нас або були, або можливі випадки, коли з уст виривається якесь слово, сказане невпопад чи проти когось із присутніх. Це не означає, що людина так думає, як сказала, це швидше всього вказує на те, що людина не контролює своїх думок.
