Родился (20 декабря 1892 года (1 января 1893 года) или 1 (13) января 1893 года в Петровске Саратовской губернии в семье мелкого конторского служащего. Русский по национальности.Отец — отставной военный писарь из мещан г. Петровска Саратовской губернии Василий Захарович Панфилов, мать — Александра Степановна[1].
Из-за ранней смерти матери, после окончания третьего класса вынужден был оставить учёбу в четырёхклассном городском училище Петровска[2], с 1905 года работал в бакалейной лавке по наймуВ октябре 1915 года И. В. Панфилов был призван в Русскую императорскую армиюВ октябре 1918 года добровольно вступил в Красную армиюС сентября 1920 года Панфилов боролся с бандитизмом на Украине сначала в должности командира взвода, а затем роты 100-го стрелкового полка. В марте 1921 года он был назначен командиром взвода 183-го отдельного пограничного батальона.
полковник — 29 января 1936 года
комбриг — 26 января 1939 года
генерал-майор — 4 июня 1940 года
Джонсі мріяла про смерть
Объяснение:
Дівчина вже вирішила для себе найгірше, що вона помре, коли впаде останній листочок з плюща, який вона бачить у своє вікно на голій стіні будинку навпроти.
«Тоді скажи мені, коли закінчиш,- заплющуючи очі, по Джонсі, бліда й непорушна, мов повалена статуя,- бо я хочу побачити, як упаде останній листок. Я стомилася чекати. Стомилася думати. Мені хочеться розслабитись, ні за що не триматися й полетіти — дедалі нижче й нижче — як один з отих нещасних, виснажених листків».
Душі, яка лаштується вирушити в далеку таємничу подорож, усе на світі стає чуже. Невідчепна думка про смерть опановувала Джонсі дедалі дужче в міру того, як одна по одній слабшали ниточки, що зв'язували її з подругою і всім земним».
І мне падумалася, што лёс гэтага жоўтага асенняга ліста вельмі падобны на лёс чалавека. Ён нарадзіўся на галінцы маленькім і безабаронным. Дрэва, якое, як матуля, дало яму жыццё, выпесціла яго і выгадавала. Яны ўвесь час былі звязаныя непарыўнай ніццю, дакладна як чалавечае дзіця і яго маці.
І вось яны павінны развітацца. Ліст адрываецца ад галіны і адпраўляецца ў самастойны палёт. Напэўна, маме-дрэву вельмі сумна развітвацца са сваім любімым дзіцяткам, але жыццё ёсць жыццё. Мы таксама калі-небудзь павінны будзем пакінуць сваіх мам і тат і пачаць жыць самастойна. Мы паступім у вышэйшыя навучальныя ўстановы ў іншых гарадах, скончым іх, уладкуемся на працу, ажэнімся. Невядома, як складзецца наша жыццё, але мы, як той ліст, страцім цесную сувязь з бацькамі. Будзем наведваць іх толькі час ад часу.
Жыццё будзе кідаць нас то ўверх, то ўніз, як раз як вецер кідае гэты жоўты асенні ліст. І невядома, як яно павернецца. Той жа ліст можа апынуцца ў гербарыі, у букеце якога-небудзь рамантыка, проста ўпасці ў лужу ці быць змеценым са смеццем. Яго лёс такі ж непрадказальны, як і наш.
І вось назіраю я за асеннім лістом, мільёны думак праносяцца ў галаве, і становіцца крыху страшна ад невядомасці, што нас чакае ў будучыні. Падумаць толькі, адзін маленькі жоўты асенні бярозавы ліст, а колькі разважанняў і пачуццяў ён змог выклікаць. Дзякуй табе, ліст!