Казачество и православие
6 июля 1992 года было принято Постановление о реабилитации казачества, отменившее все репрессивные законодательные акты, принятые в отношении казаков, начиная с 1918 года.
Недавно в церковном календаре появился новый праздник: Святейший Патриарх Московский и всея Руси Кирилл объявил 1 сентября, день Донской иконы Божией Матери, днем православного казачества. Это решение было принято для того, чтобы сплотить казаков. Не секрет, что в российском обществе некоторые относятся к ним скептически — «ряженые», мол. Чем же современные казаки заслужили особое отношение со стороны Церкви?
Что-то такое?
В центрі розповіді – звичайний рядовий боєць Іван Терешка. Він родом з Білорусії, це фізично міцний 25-річний хлопець; знайома з дитинства селянська праця загартувала його, зробила сильним і витривалим. Він вразливий, терплячий, сильний духом.
В полку він нічим не виділявся серед інших піхотинців, за колишні бої отримав три подяки від командування та дві медалі «За відвагу» і думав, що на більше не здатний.
Волею випадку Іван опинився в полоні у німців. Епізод полонення постійно переслідує його в нічних кошмарах (адже тоді, за законом військового часу, здатися в полон автоматично означало стати на бік ворога, тобто зрадити Батьківщині).
Та полон змінив Івана, який ніколи не вважав себе сміливцем, укріпив його дух, виховав характер:
«…уже в плену, где некому было ни вдохновлять на героические подвиги, ни награждать, где за малейшее неповиновение платили жизнью, в нём как-то сами собой проявились дух непокорства, дерзость и упрямство»
“Нельзя срывать злость на пленных, – з гіркотою думає Іван, – плен – не проступок их, а несчастье, они не сдались в плен – их взяли, а некоторых даже сдали, предали – было и такое”.
Полон не зломив солдата, прагнення боротися до кінця — єдиний шлях справжнього воїна. Хоча герой виснажений і фізично, і морально, проте рішуче налаштований на втечу. І герой таки втікає… але зустрічає дівчину, яка могла завадити йому перейти гори.
Іван не зміг залишити дівчину, коли та відмовилася йти через втому. «Неожиданно обмякнув, она прильнула к его широкой спине и задохнулась. Он и сам задохнулся, но не от ветра – от того незнакомого, повелительно-кроткого, величавого и удивительно бес , что захлестнуло его, хлынув из неизведанных глубин души. Недавнее намерение бросить ее теперь испугало Ивана…» Зустріч з Джулією пробудила в душі Івана потребу кохати. Автор перед читачем розгортає величну картину Кохання посеред смерті та насильства.
Покохавши один одного втікачі відчули себе найщасливішими людьми на світі: «Впервые за много лет явь была счастливее самого радостного сна.» Автор переконаний, що кохання вічне й непереможне. Жодна війна, жоден полон, жодне насильство не можуть здолати справжнього кохання.
Іван до останнього прагне врятувати Джулію, а це свідчить і про велике кохання, і про мужність та професіоналізм солдата. Тому він штовхає її у провання, щоб вона мала хоч невелику можливість вижити. Так Іван рятує Джулію ціною власного життя.
Івана Терешко, який і в таборі не дозволив себе затоптати, роздавити в нім людину, а після того, як ковтнув повітря свободи і любові, що став ще сильніше, твердіше духом, — він готовий до смертельної сутички з фашистами. Доля підготувала цій людині щось страшніше за смерть: «вибір» Івана, можливо, найнестерпніший для людини, найстрашніший з усіх, які є в повістях Бикова.
Объяснение:
