Сповнені віри і сили духу, твори Кіплінга були спрямовані на виховання самодисципліни і почуття обов язку. Він тяжів до незвичайного, екзотичного, однак його твори багато в чому були новим явищем в англійській літературі. Письменник писав про звичайних людей, але показував їх, зазвичай, у екстремальних ситуаціях, у незвичних обставинах, коли проступає сутність людини, відкриваються глибини небаченої досі сили особистості. Одним з перших він відреагував на тенденцію демократизації літературної мови та поетичного стилю. Зі сторінок оповідань Кіплінга на читача ринув потік невідомого й неприкрашеного життя. Замість мальовничих описів Індії, котрі траплялися на сторінках модних авантюрних романів, читач побачив похмурі картини злиденності, дикунства, страждання. Він населив оповідання героями, котрі досі не отримали громадянства в англійській літературі. Це туземці, чиї звичаї та життєва філософія були дуже далекі від англійських (“Повернення Імрея“, “Дім Садху“, “Гробниця його предків“), котрі зворушують щирістю, відданістю і в цьому значно перевищують білих володарів (“Діспет“, “Джорджі-Порджі“). Значну частину оповідань присвячено англійцям, що їх доля закинула в цей далекий і для більшості з них чужий світ. Кіплінг не прикрашає своїх співвітчизників. Груповий портрет “доброчинного товариства“ справляє гнітюче враження: чоловіки обмежені й пихаті, жінки манірні й пустоголові. Колоніальне суспільство різноманітне. Зустрічаються і совісливі ідеалісти, котрі серйозно ставляться до своєї місії, але мало хто витримує випробування Індією. Виснажлива одноманітність колоніального життя, відірваність від звичної цивілізації, самотність призводили до трагедій, що про них розповів Кіплінг на сторінках своїх творів “Відкинутий“, “Кінець шляху“, “Берегти як доказ“. Симпатії автора віддані “маленькій людині“ у творах “Будівники мосту“, “Вільгельм-Завойовник“. З’являється добірка віршів, котра започаткувала славу “народного поета“ - “Казармені балади“.
Англія любила свого письменника, захоплювалася його книжками. У 1907 р. Редьярд Кіплінг, перший з англійців, отримав Нобелівську премію за „мужність стилю”.
Так, якщо перші Кіплінгові книжки зазнавали головним чином естетської критики, то на початку двадцятого сторіччя з явилися вже значно вагоміші причини для звинувачень. Людство вступило в грандіозну смугу соціальних перетворень і потрясінь, на тлі яких Кіплінг із його несхитною вірою в історичну місію Британії виглядав анахронізмом. Від письменника відсахнулася інтелігенція, а для повоєнних поетів-авангардистів з кола молодих Т. С. Еліота та Езри Паунда, які тяжіли до складної рафінованої символіки, Кіплінг, що говорив мовою мільйонів і для мільйонів, був не так митцем, як бардом імперіалізму.
Кіплінга визнавали лише як автора розповідей про Мауглі, а всі решта його твори відкидалися через політичні причини
В описі звірів Кіплінгу вдалося досягти такої живої виразності, якої не знає, можливо, жодне з людських облич, зображених у його книгах. У незліченній множині Кіплінгових персонажів люди розрізняються іменами та двома трьома біографічними штрихами, але одразу запам ятовуються Мати Вовчиця і Батько Вовк, ведмідь Балу і безстрашна чорна пантера Багіра. Звірі зберігають у Кіплінга достовірність свого тваринного вигляду, і, разом з цим, кожному з них надана жива, одухотворена характерність і кожен переконливо поводиться відповідно з нею.
Твір побудовано на гострій, напруженій інтризі, яка містить у собі елементи таємниці, фантастики, надприроднього, що є невід ємним для неороматизму.
Неоромантик Кіплінг заперечував прозу „обивательського” життя. Він оспівував мужність, подвиг, романтику пригод, обиравши тлом для своїх сюжетів екзотичну країн - Індію. Його неоромантичний герой, Мауглі непересічна сильна особистість, наділена рисами „надлюдини”, вигнанець, що протистоїть суспільній більшості (як звірям так і людям), шукач романтики та пригод.
Сповнені віри і сили духу, твори Кіплінга були спрямовані на виховання самодисципліни і почуття обов язку. Він тяжів до незвичайного, екзотичного, однак його твори багато в чому були новим явищем в англійській літературі. Письменник писав про звичайних людей, але показував їх, зазвичай, у екстремальних ситуаціях, у незвичних обставинах, коли проступає сутність людини, відкриваються глибини небаченої досі сили особистості. Одним з перших він відреагував на тенденцію демократизації літературної мови та поетичного стилю. Зі сторінок оповідань Кіплінга на читача ринув потік невідомого й неприкрашеного життя. Замість мальовничих описів Індії, котрі траплялися на сторінках модних авантюрних романів, читач побачив похмурі картини злиденності, дикунства, страждання.
Людське життя непередбачуване і швидкоплинне. Кожен з нас коли-небудь замислювався, чого ж він хоче досягти у житті. І найперша відповідь, яка приходить – хочу бути щасливим.
Та що ж таке щастя? Багато хто мріє про успішне життя, кар`єру, сім`ю, злагоду і довір`я… Та немало людей прагнуть просто грошей, багатства і влади – це також їхній вибір, і він має право на існування. Як на мене, щастя – це коли в тебе велика родина, лад і добробут у ній, твої близькі живі і здорові… Ось таке повинно бути щастя. Саме про нього я мрію.
Сенс людського життя, призначення людин на землі, її морально-етичний вибір – ці всі питання хвилюють кожного з нас. Ми всі робимо вибір. Для багатьох мрії так і залишаються мріями. Але ж над ними треба працювати, щоб вони втілилися у життя, а не загубилися у часовому просторі. У мене також є мрія, чи, можливо, мета у житті, до якої я прагну. Полягає вона у тому, щоб отримати гарну освіту, влаштуватися на хорошу роботу, створити власну родину і, нарешті, відреставрувати будинок, у якому я народилася і пройшло моє дитинство.
Не буду говорити, що не хочу багатства чи визнання. Кожен з нас мріє про краще життя. Але не хочу, щоб вони стали моєю єдиною життєвою метою. Адже найголвніше – залишатися людиною. Людиною, яка вміє співпереживати і співчувати, яка може безкорисливо до ншому. Також призначення людської істоти я вбачаю в тому,б щоб розвиватися. Звичайно, ми отримуємо освіту, але на цьому не слід зупинятися. Освіту треба продовжувати у вищих навчальних закладах, займатися самоосвітою. Недарма кажуть, що навчатися ніколи не пізно.
Але річ не лише в освіті. Я вважаю, що розвиватися потрібно і в інших галузях життя, мабуть, в усіх. Читати книжки класиків і сучасних авторів, слухати різну музику, знайти своє хоббі, адже воно також допомагає відкрити у собі щось нове, чомусь навчитися. Навіть у роботі за своєю спеціальністю необхідно вдосконалюватися. Недарма вчителів, медиків та фармацевтів кожні п`ять рокі відправляють на курси підвищення кваліфікації – так вони дізнаються про щось нове у своїй професії, поглиблюють і вдосконалюють свої знання. Як кажуть, немає межі досконалості…
Ще я, як і кожен громадянин нашої держави, мрію про мир і спокій у ній. Хочу, щоб моя країна була успішною і процвітаючою і буду намагатися прикласти до цьго всі зусилля. Адже я не усвідомлюю себе без моєї Батьківщини, і все, чого я хочу досягти у житті, пов`язане з нею.
Тож я прагну, щоб світ, у якому я живу, став кращим, прагну самореалізуватися та самовдосконалитися, знайти своє місце у ньому.