Присутствовали более 200 делегатов, представители газет «Сарыарка», «Уран», «Бирлик туы» (بىرلىك تۋى, «Знамя единства»), «Тіршілік» и различные организаций. В президиум съезда были избраны Б. Кулманов (председатель), А. Бокейханов, Х. Досмухамедов, А. Кенесарин, Т. Карашев. На съезде были приняты важные решения: об образовании Алашской автономии, Народного Совета Алашорды, создании уездных советов. Рассматривались аграрный, продовольственные вопросы, задачи образования, культуры, религии. Ж. Акбаевым было выдвинуто предложение создать отряды народной милиции. Было решено провести съезд казахов Сырдариинской области (по вопросам о присоединении к Туркестанской автономии) и делегировать на него Б. Кулманова, Т. Кунанбаева, М. Дулатова. Главная политическая задача съезда было создание на территории Казахстана Алашскую автономию, национальные вооружённые формирования (26,5 тыс. чел.) для борьбы с большевиками и объединить их с антисоветскими политическими силами.
Среди казахов единственным политическим оппонентом Алаш орды была партия Уш Жуз, цели которой, как ни странно, мало чем отличались от целей партии Алаш, но Уш Жуз быстро вошла в число союзников большевиков, и выдвинула своих кандидатов в Учредительное Собрание в декабре 1917 года. Одним из этих кандидатов был Сакен Сейфуллин. Газета «Сары-Арка» опубликовала результаты этих выборов. В Петропавловском уезде за Алаш проголосовало 26 814 голосов, за Уш Жуз только 36. В Семипалатинском уезде Алаш получила 58 300, а Уш Жуз — только 1. В Омском уезде результаты были похожими — 16 200 за Алаш, и 300 — за Уш Жуз. После провала на выборах партия Уш Жуз провозгласила, что она принимает большевистскую программу. Она призвала казахов отвергнуть требование Алаш об автономии, не давать молодых людей в создаваемую Алаш милицию, не давать им ни копейки денег[1].
Її будова і віршований розмір (чотиристопний хорей) запозичені з карельського епосу «Калевала».Вперше поема з'явилася в україномовному варіанті з-під пера письменника і перекладача Панаса Мирного. Уривки з «Думи про Гайавату» (заспів І, III, IV, X, XIX, XX та XXII пісні) під загальною назвою «Декілька пісень про Гайавату» були опубліковані у 1904 році у київській літературній збірці «На вічну пам'ять Котляревському». Втім, повний текст перекладу з'явився лише у сьомому томі зібрання творів Панаса Мирного (1971).Відчуваючи недосконалість першого варіанту перекладу поеми, Олесь у 1914 році переїздить у затишну Пущу-Водицю, аби розпочати роботу над другим варіантом. До нього тричі на тиждень приїздить знавець англійської мови Кучапський і робить підстрочник (чорнову версію перекладу) оригіналу російською. Копії обох варіантів зберігаються в архіві ЦНБ ім. В. І. Вернадського (ф. ХУ, № 877 і № 878). Якщо перший варіант збережений весь, то другого, неопублікованого, в архіві є тільки 22 аркуші (пролог і перші чотири розділи поеми). На цій же копії вказано, що другий переклад був цілий, але загинув за невідомих обставин між 1919—1922 рр. Цей український переклад поеми набув