В основу романського храму лягла ранньохристиянська базиліка. У Стародавньому Римі базиліками називалися громадські будівлі, призначені для торгівлі або ж для суду. Коли імператор Костянтин дозволив християнам відкрито проповідувати своє вчення, християнські священики пішли, природно, не в храми язичницьких богів. Вони вважали за краще ті громадські будівлі, де можна зібрати відразу багато людей. Базиліки виявилися дуже зручними для нового культу, і перші християнські церкви стали зводитися за їх зразком.
Устрій романського храму
Якщо подивитися на базиліку зверху, вона буде схожа на витягнутий прямокутник. Вхід в базиліку - в центрі однієї з вузьких сторін цього прямокутника. На протилежній стороні стіна згинається напівкруглим виступом - апсидою. У апсиді колись сидів римський суддя, а потім тут помістили вівтар - серце християнського храму. Весь простір базиліки від входу до апсиди розділене поздовжніми рядами колон (найчастіше їх було два). Частина базиліки між стіною храму і найближчим рядом колон або між двома сусідніми рядами колон називається нефом. Якщо в базиліці було два ряди колон, то, відповідно, вона називалася трьохнефною. Бічні нефи були значно нижчі. Це викликано тим, що велику будівлю складно перекрити надійним стелею. У ранньохристиянських базиліках стелі були, як правило, з дерева. Але зодчі раннього середньовіччя навчилися робити міцні кам'яні перекриття нефів. Тепер храми краще були захищені від пожеж. Але зате величезний тягар кам'яних склепінь потребував потужних, товстих стін, здатних витримати велике навантаження. У храмах робили невеликі вузькі вікна, щоб стіни не втратили надійності. Тому в романських будівлях найчастіше панував напівморок. Вікна і арки успадкували від Риму напівкруглу форму. Колони, що розділяли нефи, були масивні
Авести́ (от итал. travestire — переодевать) — театральное амплуа, требующее исполнения соответственно переодетым лицом роли другого пола; преимущественно актриса, исполняющая роли мальчиков, подростков, девочек, а также роли, требующие переодевания в мужской костюм.[1][2][3]
В современном театре (реже в кино) к услугам актрис-травести прибегают, главным образом, потому, что добиться от актёра-ребёнка требуемого для сложных ролей исполнительского мастерства нелегко. Кроме того, актёр-подросток быстро взрослеет, и на его роль нужно было бы вводить нового исполнителя, тогда как актриса-травести может выступать в одной и той же роли многие годы.
К травести относятся: в драматическом театре роли девушек, которым по ходу действия приходится выдавать себя за мужчин, переодеваться в мужское платье (например, Шура Азарова в комедии А. Гладкова «Давным-давно», Беатриче в комедии Карло Гольдони «Слуга двух господ»; Габриэль в водевиле Ф. А. Кони «Девушка-гусар»), Тильтиль и Митиль в «Синей птице» Мориса Метерлинка[2].
Травести называют также оперных певиц, выступающих в партиях юношей (которые композиторами XVIII века создавались для женских голосов меццо-сопрано, контральто). Например, Зибель — «Фауст» Ш. Гуно, Лель — «Снегурочка» Н. А. Римского-Корсакова[2][3].
Среди наиболее известных актрис-травести советского и российского театра и кино — Янина Жеймо, Ольга Бган (первая исполнительница роли Маленького принца на советской сцене), Лидия Князева, Мария Барабанова, Лариса Голубкина, Варвара Асенкова, Алиса Фрейндлих [4], В. Д. Бендина[5], Е. Н. Морес, З. Ф. Булгакова[6], Н. Н. Казаринова, К. П. Коренева, М. П. Неменко-Бабковская[7], А. А. Охитина, В. А. Сперантова, Л. С. Чернышёва.[2][8] и другие. Из широко известных западных и восточных актрис к этому амплуа относят шведскую оперную певицу Малену Эрнман и французских актрис Виржини Дезаже и Сару Бернар, канадку Мэри Пикфорд, американку Мод Адамс, а также актрис Гонконга, Тайваня и Японии Айви Лин По, Ян Лихуа и Хибари Мисору.
Волейбол Содержание и правила игры В волейбол играют на площадке размером 9х18 метров. Вся площадка разделена на две равные половины средней линией, над которой подвешивается сетка. Высота сетки зависит от возраста и пола играющих. В игре участвуют 12 игроков (по 6 игроков с каждой стороны), и ведётся она мячом весом 250грамм и окружностью 65-68 сантиметров. Смысл игры в том, чтобы не дать мячу упасть на своей площадке, прилагая усилия для падения его на стороне противоположной команды. Действия играющих, ограниченные правилами, выполняются игровыми приёмами: подачей, передачей, нападающих ударом и блокированием. Исходными положениями для игровых приёмов будут стойки (при действиях на месте) и перемещения (при действиях в движении). Игра состоит из трёх или пяти партий, в каждой счёт ведётся до 15 очков. Побеждает та команда, которая выиграет две партии из трёх или три из пяти. Если первую партию выигрывает одна команда, а вторую другая, то проводится третья, решающая. Аналогичные условия и при игре из пяти партий. После каждой партии команды меняются площадками. Расположение игроков на площадке следующее. Три игрока занимают место на передней линии у сетку, остальные - на задней линии, но так, чтобы можно было контролировать всю площадку. Волейболисты, находящиеся на передней линии, участвуют в приеме и передачах мяча, нападают, блокируют, подстраховывают друг друга. Игроки задней линии подают подачу, принимают и передают мяч, подстраховывают, но не имеют права выходить на переднюю линию для атаки и блокирования. Игра начинается с подачи мяча одной из команд. Право на первую подачу определяется жеребьевкой, которую проводит судья с капитанами команд. Причем капитан команды, выигравший жребий, получает право на выбор площадки или на первую подачу.
В основу романського храму лягла ранньохристиянська базиліка. У Стародавньому Римі базиліками називалися громадські будівлі, призначені для торгівлі або ж для суду. Коли імператор Костянтин дозволив християнам відкрито проповідувати своє вчення, християнські священики пішли, природно, не в храми язичницьких богів. Вони вважали за краще ті громадські будівлі, де можна зібрати відразу багато людей. Базиліки виявилися дуже зручними для нового культу, і перші християнські церкви стали зводитися за їх зразком.
Устрій романського храму
Якщо подивитися на базиліку зверху, вона буде схожа на витягнутий прямокутник. Вхід в базиліку - в центрі однієї з вузьких сторін цього прямокутника. На протилежній стороні стіна згинається напівкруглим виступом - апсидою. У апсиді колись сидів римський суддя, а потім тут помістили вівтар - серце християнського храму. Весь простір базиліки від входу до апсиди розділене поздовжніми рядами колон (найчастіше їх було два). Частина базиліки між стіною храму і найближчим рядом колон або між двома сусідніми рядами колон називається нефом. Якщо в базиліці було два ряди колон, то, відповідно, вона називалася трьохнефною. Бічні нефи були значно нижчі. Це викликано тим, що велику будівлю складно перекрити надійним стелею. У ранньохристиянських базиліках стелі були, як правило, з дерева. Але зодчі раннього середньовіччя навчилися робити міцні кам'яні перекриття нефів. Тепер храми краще були захищені від пожеж. Але зате величезний тягар кам'яних склепінь потребував потужних, товстих стін, здатних витримати велике навантаження. У храмах робили невеликі вузькі вікна, щоб стіни не втратили надійності. Тому в романських будівлях найчастіше панував напівморок. Вікна і арки успадкували від Риму напівкруглу форму. Колони, що розділяли нефи, були масивні