Тяжким і безрадісним було сирітське дитинство великого українського поета Т. Г. Шевченка. Про це ми дізнаємось з багатьох його творів. Один із них — "Мені тринадцятий минало...". Хлопчик, залишившись сиротою, змушений був пасти чужі ягнята, щоб заробити собі на шматок хліба.
Навколишній світ зачаровує його своєю красою, здається добрим, приязним. Забуті всі прикрощі — і хлопчик звертається з молитвою до Бога, бо йому хочеться розділити з кимсь свою радість, поділитись думками, почуттями.
Але такий піднесений, радісний настрій тривав недовго — згадалося, що він сирота, немає у нього нічого, навіть рідної хати, він у цьому великому світі одинокий. І залишається тяжко плакати над своєю гіркою долею.
Але дитячі сльози і дитяче горе — недовговічні. Знайшлася добра душа, яка іла, приголубила його. Це дівчина, що "недалеко... плоскінь вибирала". Почувши дитячі сльози, вона "прийшла, привітала", розрадила. І знову для сироти світ засяяв, наповнився барвами, став веселим і привітним.
З особливою теплотою і любов'ю змалював Тарас Шевченко сироту, яким був сам у дитинстві, у вірші "На Великдень, на соломі..."
Великдень — це найбільше, найвеличніше і найрадісніше свято у православних християн. Раніше, за часів Шевченка, як тепер на Новий рік і на день народження, було заведено робити дітям подарунки. Автор розповідає у вірші, як діти на Великдень, граючись крашанками, почали хвалитися своїми подарунками. Усім дітям було чим похвалитися, усі мали до свят обнови, які їм подарували чи батьки, чи хрещена мати, чи інші родичі.
Сирітці, що була серед них, теж хотілося бути, як усі діти, хотілося, як вони, чимось похвалитися. Але єдине, що вона дістала в подарунок на свято, — це обід у батюшки для таких, як і вона, знедолених.
До сердечного щему стає боляче за цю нещасну дитину, яка була позбавлена найціннішого — тепла і любові рідних.
ответ: разнотравье