Людина гарний і славен своєю працею. У праці - сенс життя. Так було і буде в усі часи. Не дарма ж з глибини століть дійшла до нас багато прислів'їв, які висловили ставлення людини до праці. Ми оцінюємо людини по тому, як він працює і як він ставиться до інших людей. Працею створено все прекрасне і все найнеобхідніше на Землі. Праця немислимий без людини, а людина немислима без праці. М.Пришвін писав, що «все прекрасне на землі - від сонця, і все хороше - від людини». Продовжуючи цю думку, можна додати, що все найнеобхідніше створено працею людини. По різному людина може ставитися до праці. Для деяких працю - тягар, яка забирає сили і час. Може бути, це люди, які вибрали професію не до душі, або ті, хто матеріально забезпечений і живе за рахунок інших людей. Але для таких людей життя стає, з одного боку, борошном, а з іншого боку - марнуванням часу. Головне - відчути радість праці, і тоді життя наповниться іншим змістом, стане яскравішим і багатшим. У людини може і не бути улюбленої роботи, але бути улюблене заняття, захоплення. Нерідко буває так, що хтось ходить на роботу заради матеріального забезпечення для себе і своєї сім'ї. Так, така людина працює сумлінно, і люди його за це поважають, але розкрити себе він може тільки в улюбленій справі, якому віддає всю душу. І тоді така справа йде на лад, тому що робиться з натхненням та любов'ю. Ще Езоп вважав, що « справжній скарб для людей - уміння трудитися ».
Людська краса найяскравіше розкривається в праці. Проходячи вулицями міста, напевно, кожен з нас хоча б інколи звертав увагу на те, як красиво людина працює. Часто в парках можна побачити художників, що малюють чий то портрет. Дивишся та дивуєшся таланту людини творця. Дійсно, людина красива у праці та прекрасне те, що вона створює. Ми іноді мимоволі звертаємо увагу на людину, яка з натхненням виконує, здавалося б, звичайну роботу. Придивіться, як працюють деякі каменярі. Швидко, злагоджено, рівно, цеглинка до цеглинки. На перший погляд може здатися, що нічого складного в такій роботі немає. Не робота, а гра. Але будь-яка справа вимагає навичок, умінь, які приходять з досвідом. І найголовніше - результат залежить від того, з яким настроєм ти виконуєш роботу. Адже і вдома, якщо тобі щось подобається, ти робиш з бажанням, задоволенням, а якщо не хочеться щось робити, все, як кажуть, з рук валиться.
Ми живемо в прекрасному світі. Навколишній світ - це світ природи та світ, створений працею людини. Але найголовніша прикраса Землі - це людина. Розумна, добра, працьовита. І якщо всі люди будуть такими, тоді вони зможуть зберегти та зробити ще кращим нашу планету. Ми живемо для того, щоб залишити про себе пам'ять. Наша пам'ять - це наші добрі справи та вчинки, це наше духовне багатство. А духовне багатство особистості складається насамперед з поваги до праці, завдяки якому створено все прекрасне на Землі.
Объяснение:
Тоді князь говорить:
— Ну, Ілля Муромець, накажи ти йому!
От Ілля Муромець і каже:
— Ви станьте тут,— до князя і княгині (накрив їх буркою),— я вас прикрию, щоб у вас перепонки у вухах не полопались, коли він буде свистіти.
А Солов'ю-розбійнику наказав:
— Ану, слухай, Соловей-розбійник, що я тобі наказую, засвисти іще раз по-солов'їному!
Так він як засвистів — листя посипалось з дерев і ті богатирі, котрі були у князя Володимира, попадали і рачки тікали. А він іще як заревів по-звіриному, так ті рачки розбіглися, хто куди попав, князя й княгиню Ілля держав під буркою, щоб не попадали і щоб перепонки не полопались.
— Такі ви знатні, га? — каже Ілля Муромець до богатирів.— Тікаєте? А як же я од нього не тікав?
Тоді вивів Солов'я-розбійника у поле і одрубав йому голову.
Потім остався жить у князя Володимира. От одного разу знов богатирі з'їхалися до князя. Гуляли там, бенкетували і щось там не помирилися, посварилися з Іллею Муромцем. Підмовили князя, і князь узяв та й посадив Іллю Муромця в тюрму. Посадив у тюрьму і ту тюрьму обгорнув землею, валом таким. І не посилав три роки Іллі Муромцю їсти, думав, що Ілля вже там загинув.
А дочка князя Володимира, щоб батько не знав, таємно носила Іллі їсти. І він собі так сидить, їсть, п'є, а князь думає, що він уже давно помер.
Пройшло три роки. Коли це один татарський цар, богатир на ймення цар Калін, присилає до князя гінцем листа, пише: «Я татарський цар Калін. Мало мені моїх татар, хочу забрать і твою Київщину. І коли ти мені добровільно не оддаси своє царство, то я прийду з військами, завоюю тебе, і ти будеш зі своєю жінкою у мене на кухні воду носить».
Почитав князь Володимир того листа, перелякався. Зразу почав радитись з жінкою:
— Що нам робить, що нам робить? Привезли й дочку:
— Що нам робить? Дочка каже:
— Ану, пошліть, часом живий Ілля Муромець там?
— Що ти,— каже князь,— здуріла, чи що? Три роки він голодний там сидить, він давно помер, його кістки там розсипались, мабуть.
— Та ні, ні, ану, пошліть!
Він знов кричить на неї, а далі:
— Та, може, і справді він живий.
Батько бачить, що дочка пристає, та й каже:
— Ану, пошлю, підіть подивіться!
Пішли, розкопали... Зайшли. А Ілля Муромець сидить, пісеньки наспівує.
Повернулись вони до князя і говорять:
— Ілля Муромець живий, наче з ним нічого і не бувало.
— Правда?
— Правда.
— Ану гайда! — князь бігом до нього. Прийшов, одімкнув усі двері, випустив Іллю Муромця і почав просити:
— Іллюшко,— каже,— Іллюшко, прости за те, що я на тебе прогнівався і посадив тебе в тюрму! Виручай тепер нас із біди!
— Ні-і! — каже Ілля Муромець.— Іди ти собі! Ти хотів заморити мене голодом, щоб я вмер, а тепер хочеш, щоб я йшов виручати тебе! Нема!
Послав князь княгиню.
Прийшла княгиня, просила, просила, знов Ілля відмовився:
— Ні-і! Нізащо вас не буду захищати. Тоді дочка каже:
— Ану, піду я по
Прийшла дочка, він не відмовляється, каже:
— Ти мене годувала, ти мене держала на світі, за тебе йду, буду захищати Руську землю! Має,— каже,— твій тато і мама щастя.
І як вийшов Ілля Муромець, як пішов з Каліном царем воювати! Розбив Калінове військо. А цар Калін був здоровий, сильний богатир. Коли Ілля розбив його війська, він сам взявся з Іллею бороться. Бились, бились, троє діб бились. Цар Калін уже наче совсім подужав Іллю, кинув його об землю і надавив.
А цар Калін татарський мав три дочки, три красуні дочки мав, і не хотів він Іллю Муромця убить, а тільки залякать. Витяг кинджал і каже: «От я з тебе кишки випущу!» А потім:
— Ну, ще оставлю тебе живим. У мене є три дочки, вибирай яку хоч заміж і будеш жити у мене, будеш мене захищати. Нащо тобі оті руські князі поздавалися, коли ти сам за їх б'єшся, а вони не допомагають тобі?
А Іллі Муромцю оті старики, які його оздоровили, сказали: «Ти як будеш на руській землі, то весь час будеш од землі сили набираться. Скільки будеш лежать на землі, стільки будеш сили набираться». От цар Калін його душить до землі, а Ілля думає: «Га-га-га, души, души!» Та все стає сильнішим і сильнішим.
Цар Калін грозить йому: «Якщо не хочеш мою дочку заміж узяти, то я тебе зразу ж заколю». А Ілля спокійно лежить. Лежав-лежав, а вже відчуває, що силу має! Узяв, захватив ногами та як кине царя Каліна вгору. Той піднявся метрів на десять угору, а тоді як упав — мало не вбився об землю. Ілля Муромець живо схопив його за ноги і давай ті війська, котрі були ще недобиті, тим царем Каліном колошматити. Крутить кругом себе і його ж війська б'є. І розбив усі війська татарські. Потім вернувся назад у Київ, узяв у князя Володимира дочку заміж і живе собі, царствує.
Как известно, общество не может гармонично развиваться без развитой духовной жизни. Более того, в переходные периоды, когда происходят коренные преобразования в политической и экономической сферах, важно не упустить из виду и духовную сторону, которая более чувствительна к подобного рода изменениям.
Наиболее важные духовные ценности народа часто становятся достоянием всего человечества, их философия приобретает интернациональную значимость, но в конкретных обществах, странах, социальных группах духовность функционирует в конкретной национальной форме. Диалектика национального и интернационального выражается в их взаимообогащении, взаимовлиянии, причем этот процесс непрерывен и закономерен. [15]
Исследование данной проблемы обусловлено поисками цивилизованных форм самоутверждения и самореализации личности в системе устанавливающихся рыночных отношений, зримо меняющих шкалу ценностных ориентиров и предпочтений. Это требует научно обоснованных и практически ценных выводов по регуляции национального и общечеловеческого, патриотизма и национальной гордости, гражданского долга и ответственности личности. Пускать эти процессы на самотек или идти в их решении методом проб и ошибок, даже ориентироваться на иностранный опыт – бесперспективно.[9, с. 4]
Человек нуждается в гармоничных отношениях с внешним миром. Эта гармония достигается именно в идеальной, духовной сфере, при этом человек опирается на свой личный опыт, который может быть выражен в определенном идеале или норме.[15] Такие идеалы и нормы необходимо трактовать как общечеловеческие ценности.
К общечеловеческим ценностям следует относить те постулаты, в которых заложено гуманистическое содержание, в том числе доброта, справедливость, красота, святость и др. Указанные ценности обеспечивают гармонию человека с природой и обществом.
Само понятие «общечеловеческие ценности» стало широко использоваться в ХХ в., с появлением глобализации. Это всеохватывающее явление потребовало выработки некой общей системы ценностей, так как начался процесс мультикультуризации человечества, возникла необходимость в формулировании этого понятия для установления межцивилизационных диалогов.
Выделяются две позиции в оценке проблемы. Согласно одной, общечеловеческих ценностей не было, нет и быть не может. Во-первых, у всех людей, общностей, государств формируются различные, часто несовместимые интересы, цели, установки; во-вторых, как и любая мировоззренческая проблема, проблема определения ценности не может иметь однозначного решения, её трудно сформулировать; в-третьих, решение этой проблемы во многом обусловлено эпохальными конкретно-историческими условиями; в-четвертых, ценности носили и носят только локальный во времени и пространстве характер.[16] Последний довод весьма привлекателен, так как сами ценности – это продукт духовной деятельности (так называемая этика), вырабатываемый сообществом людей под влиянием особенностей и времени его существования.
Согласно другой позиции, общечеловеческие ценности – это то действительно важное для людей, что является надобным, желанным, что имеет непреходящую, существенную значимость для каждого нормального человека независимо от его пола, расы, гражданства, социального положения, места проживания, менталитета и др. Общечеловеческие ценности высоко значимы для человечества как единства всех людей, как и для всякого государства, поскольку оно отвечает или должно отвечать нуждам, интересам, потребностям общества и гражданина.[16]
Необходимо выделить как приоритетные – материальные ценности; они представляют собой высшее благо, поскольку человек, прежде всего, существо биологическое. Исследуя материальные ценности, нельзя забывать и о духовных, которые тесно переплетаются, взаимозависимы с первыми. К духовным ценностям необходимо отнести достижения науки, образование, искусство, творчество. Вершиной всех ценностей для человека можно считать такое понятие, как счастье. В широком понимании счастье – это физическое и душевное состояние наивысшей удовлетворенности индивида.
Таким образом, подводя итог рассмотрению общечеловеческих ценностей, необходимо заключить, что это ценности, которые остаются неизменными в течение длительного времени для многих поколений людей. Среди них есть такие, которые носят национальный (или местный) характер и связаны с особенностями исторического развития общества, его традициями, а есть и уникальные личностные ценности, существующие только для конкретного индивида. Все они включены в стационарный и вместе с тем динамичный безграничный мир ценностей, который обретает, создаёт и обогащает человечество на своем пути материального и культурного прогресса. [16]