3. як історичні джерела визначають причини та наслідки руїни? у літописі самійла величка про становище на правобережжі наприкінці 70-х рр. 17 ст. читаємо: «перед моїми очима постали численні безлюдні міста й замки, порожні вали, колись висипані працею людською, як гори й горби. всі вони правили тоді за пристановище й поселення диких звірів. я побачив, що фортеці, які траплялися нам на шляху у військовому поході, одні стоять малолюдні, інші зовсім спорожніли - розруйновані, зарослі землею, запліснявілі, обсаджені бур’яном і повні лише червів і зміїв, й усякого гаддя, що там гніздилося. роздивившись, побачив я покриті мохом, очеретом і зіллям широкі тогобічні україно-малоросійські поля й розлогі долини, ліси і великі сади, красні діброви й річки, стави й занедбані озера. і це був той край, якого правдиво колись, уже шкодуючи за втратою його, називали й проголошували поляки раєм світу - він був немовби друга обітована земля, що кипіла медом і молоком. бачив я, окрім того, в різних місцях багато людських кісток, сухих і голих - їх покривало саме тільки небо». знаний педагог, письменник та громадський діяч кінця 19 - початку 20 ст. борис грінченко про причини руїни зауважував: «власне ще з давніх-давен українсько-руське громадянство мало знало, що то таке йти вкупі. поруч з і. виговським стоїть пушкар, поруч з дорошенком стоїть многогрішний та ханенко, не кажучи вже про брюховецьких, ів, лісовських. і кожен з тих згаданих веде за собою якусь частку україни, і всі вкупі, волею чи неволею, заливають україну кров’ю, повивають її вогнем і з багатої, пишно-барвистої, сяйвом соняшним та волею повитої країни роблять розлогу труну народну, ховають у ній українську волю, українське право, українське добро, і історія пише “руїна” там, де колись було осяйне слово “життя”. минуле не минається дурно сьогочасному. воно зоставляє наслідки навіки. і ми бачимо, що й тепер, як і тоді, ми не знаємо, що то значить - іти вкупі».
В Древнем Риме считали деньги и знали, что гладиатор, который умеет сражаться, стоит гораздо дороже. Поэтому школы гладиаторов готовили из пленников настоящих суперзвезд своего времени. О четырех таких школах расскажем прямо сейчас.
1. Школа гладиаторов Ludus Magnus
Сейчас Ludus Magnus — часть городского пейзажа Рима. Место, где она находилась, стало центром разросшегося Рима и сейчас на улицу Via Labicana ходит обычный итальянский трамвай. Кстати, это совсем недалеко от Колизея.А когда-то Ludus Magnus была крупнейшей гладиаторская школа античности. Не зря ее название переводится как «Большой полигон».Полигон действительно был большим. Многоэтажное здание, сложенное из кирпича, снабженное колоннами и подземным ходом в Колизей. Имелась и своя собственная тренировочная арена.Внутри школа гладиаторов имела весьма своеобразную планировку, основой которой были клетки. Обычные клетки для рабов. На первом этаже располагалось 14 таких клеток по 20 квадратных метров каждая. В каждой клетке проживали примерно по 10 гладиаторов, а общее число клеток в школе гладиаторов Ludus Magnus составляло 130 штук. Спали гладиаторы на полу.
2,3. Школы гладиаторов Ludus Dacicus и Gallicus Ludus
Эти две школы своими названиями говорят о племенах даков и галлов – врагах Рима.
Даки – фракийское племя, которое проживало на Нижнем Дунае – там, где сейчас расположены Румыния и Молдова. Галлы – кельты, которые обосновались на территории современных Франции, Германии, Италии.
Поскольку и с даками и с галлами Рим воевал, то легионы регулярно пополняли невольничьи рынки рабами. Самых к войне ждали школа гладиаторов и арена. Со временем, помимо даков и галлов, в обеих школах стали появляться рабы других национальностей, а названия сохранились.
4. Школа гладиаторов Ludus Matutinus
Название школы можно перевести как «утренний полигон», поскольку ее ученики – назовем гладиаторов этим совершенно мирным словом – сражались исключительно по утрам. Именно утром на арене Колизея проходили бои людей с животными.
Подготовка воинов, умеющих побеждать зверей – преимущественно, африканских, и была главной целью школы гладиаторов Ludus Matutinus