Вишивка — один з давніх і найбільш поширених видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і передавалася від покоління до покоління. Археологічні знахідки доби палеоліту, зокрема Мізина на Чернігівщині та його аналогів, засвідчують наявність вишивки на теренах України. У похованнях перших століть нашої ери знайдено залишки вовняного одягу, оздобленого різнокольоровою вишивкою. Про масове побутування вишиваних виробів в Україні свідчать численні історичні, літературні, фольклорні та речові пам'ятки.
З давніх часів паралельно з традиційним домашнім виготовленням вишивок побутувало виробництво вишиваних виробів у спеціалізованих цехах, майстернях. Відомо, що у XI ст. княгиня Анна, сестра Володимира Мономаха, започаткувала навчання вишивки в монастирських школах. Тут вчили дівчат вишивати, гаптувати золотими і срібними нитками. Шиття золотом виникло на основі народного вишивання і було поширене переважно в середовищі великоможних міщанок, жінок княжого роду.
Значного розповсюдження набуло гаптування в XVI- XVII ст. у Києві, Чернігові, Корці та інших містах. Вишивальний цех створено 1658 р. у Львові. Для опанування ремеслом і отримання звання майстра учень після п'ятирічного навчання повинен був два роки мандрувати і виконувати іспитову роботу.
У XVII ст. багато ремісників гаптування мешкало в Києві інших великих містах. Крім найрізноманітніших виробів побутового призначення тут вишивали унікальні твори мистецтва — фелони, плащаниці, інші культові атрибути. У них орнамент органічно поєднувався із сюжетним зображенням. Збережені фрагменти вишивок X—XIII ст. засвідчують високий рівень композицій цих творів з древніми антро зображення людини), зооморфними (зображення тварини) та геометризовано-рослинними мотивами-символами. Наприклад, в епітрахилі XII ст., знайденій у Софійському соборі, зображено жіночу постать — Оранту, п'ять чоловічих (двоє святих і три святителі) та двох ангелів. Між ними закомпонований рослинний орнамент у вигляді галузок, завитків, листочків тощо. Сюжетно-орнаментальні композиції вишивок зображені також на фресках та іконах періоду Київської Русі.
На рубежі XVIII—XIX ст. вишиванням, у тому числі й гаптуванням, активно займалися в поміщицьких та монастирських майстернях. Серед значної кількості вишиваних виробів виділяються скатертини, рушники, простирадла з вишуканими в художньому відношенні орнаментальними та сюжетними композиціями (Полісся, Поділля, Карпати, Галичина, Середнє Подніпров’я, Слобожанщина). У XIX ст. вишивка перетворюється на ремесло. Це стосується й розповсюджених у той час тамбурної та бісерної вишивок.
Із середини XIX — на початку XX ст. сільські та міські промисли потрапляють під значний вплив замовників, які великою мірою диктували майстрам свої смаки. Це негативно позначилося на художньому рівні виробів. У цей час унаслідок вродження капіталістичних відносин на місцевих ринках з’являється дешева фабрична продукція, яка поступово стала витісняти вироби ручної роботи. Це зумовило скорочення виробництва і призвело до занепаду вишивального промислу. Заходів щодо відродження народного мистецтва, в тому числі й вишивки, вживали Київське, Полтавське, Чернігівське, Подільське земства, а в Галичині — «Стала комісія для промислових Справ». Однак і вони не змогли оберегти народну вишивку від антихудожніх міщанських впливів.
Тогда Борька решил поступить, как мужчина и солдат и самостоятельно пришить заплатку на штаны. В первый раз Борька пришил кривую заплату, с ней штаны стали еще хуже, чем были с дырой. Тогда в следующий раз он обвел заплату и медленно и осторожно стал ее пришивать. Теперь у него все получилось не хуже, чем у мамы. Борьке очень понравилось быть самостоятельным, и он решил научиться и пуговицы пришивать.