Бадминтон (англ. badminton, от собств. Badminton) — не одиночный вид спорта, в котором игроки располагаются на противоположных сторонах разделённой сеткой площадки и перекидывают волан через сетку ударами ракеток, стремясь "приземлить" волан на стороне противника и, наоборот, чтобы он не упал на собственное поле. В XIX веке английские офицеры, служившие в Индии, увлеклись старинной индийской игрой пуна, которую можно считать прототипом современного бадминтона. Англичане привезли с собой увлечение игрой на родину.
Современная традиция игры берёт начало в Англии, в старинной усадьбе Бадминтон-хаус, владелец которой, известный спортивный энтузиаст и издатель серии книг о видах спорта, Чарльз Сомерсет, 8-й герцог Бофорт, соорудил в 1873 году первую площадку для игры в бадминтон. В 1893 году ассоциация бадминтона Англии опубликовала первый регламент официальных правил игры[1].
Всемирная федерация бадминтона (англ. Badminton World Federation (BWF)) была создана в 1934 году. С 1947 года проводится крупнейшее командное соревнование среди мужчин — Кубок Томаса. Среди женщин главный командный старт — Кубок Убер проводится с 1955 года.
Друга половина ХХ століття стала новим історичним періодом, у якому відобразилися наслідки катастроф двох світових воєн та інших трагедій і сформувалися нові світоглядні та мистецькі концепції. Доволі відчутним результатом Другої світової війни стала політизація літератури, автори антивоєнних і антиутопічних творів розмірковують над причинами катастроф, проблемами відповідальності як урядів, так і пересічних людей за скоєне зло і перед собою, і перед людством.
У другій половині ХХ століття продовжував існувати реалізм, проте в межах цього напряму в ХХ столітті виникли дві концепції. Перша (консервативна, або закрита) концепція реалізму доволі жорстко відгороджувалася від нереалістичних тенденцій у мистецтві, орієнтуючись на широку описовість дійсності. Проте такого роду література поступово вичерпала себе і перетворилась або на комерційно-розважальну, обслуговуючи смаки масової культури, або ж у країнах із тоталітарним режимом почала виконувати пропагандистську функцію, підпорядковуючись панівній ідеології.
У 1950—1960-х роках небувалої популярності набула латиноамериканська проза, представлена у творчості Хорхе Луїса Борхеса, Хуліо Кортасара, Ґабріеля Ґарсіа Маркеса та інших. Автори «нової літератури» поєднали риси інтелектуальної літератури з побутово-етнографічними реаліями, міфологією, створивши самобутнє мистецьке полотно. З Латинською Америкою пов'язують розквіт магічного реалізму, риси якого були ще у творчості Франца Кафки.
