Умовно весь час накопичення географічних знань розподіляють на такі етапи: Давня епоха (до V ст. н. е.), Середньовіччя (V ст. — перша половина XV ст.), епоха Великих географічних відкриттів (друга половина XV-XVІІ ст.), епоха Нового часу (XVІІІ-XІX ст.), епоха сучасних географічних досліджень (з початку XX ст.).
Объяснение:
Античні часи завершилися в V ст., коли під ударами варварів загинула Римська імперія. Географічні досягнення було забуто, праці втрачено або знищено. Лише деякі з них збереглися завдяки арабським ученим, які вивчали їх та перекладали арабською мовою.
Середньовіччя. У цей час арабські вчені ведуть важлив за природними процесами, мандрують країнами Європи, Азії та Африки, вивчаючи життя та побут народів, складають описи та географічні карти. Один з найвидатніших арабських мандрівників — Ібн Баттута (1304-1377 рр.) — подорожував майже 30 років, подолавши відстань близько 130 тис. км. Свої враження він описав у книзі «Особливості міст та чудеса подорожей».
У Європі періоду середньовіччя географічна наука перебувала в занепаді.
Давня епоха (античні часи). Географія як наука бере свій початок із Стародавньої Греції та риму. Греки узагальнили та осмислили географічний матеріал, що залишився від найдавніших цивілізацій, та зробили чимало власних відкриттів.
Епоха Великих географічних відкриттів. Розвиток господарства та торгівлі в Європі став причиною підйому дослідницької активності європейців. Дослідницькі подорожі підтримували уряди країн, особливо Іспанії та Португалії. Починаються найбільші географічні відкриття, які через величезне значення для всього світу отримали назву Великих.
Епоха Нового часу. У подорожах Нового часу відбувається не тільки відкриття нових земель, а й починаються їх наукові дослідження.
Епоха сучасних географічних досліджень. На початок ХХ ст. майже всі райони Землі було досліджено географами. Час традиційних географічних відкриттів завершався, поступаючись місцем новій географії, яка замість питань «Де? Що?» намагалася знайти відповіді на питання «Чому саме так?». Однак білі плями на карті світу ще залишалися. Це насамперед величезні важкодоступні простори Арктики та Антарктики. 6 квітня 1909 р. американець Роберт Пірі (1856-1920 рр.) з п'ятьма супутниками досягнув Північного географічного полюса. 14 грудня 1912 р. норвезький дослідник Р. Амундсен (1872-1928 рр.) дістався Південного географічного полюса. З першої половини ХХ ст. починаються регулярні дослідження полярних просторів. Отто Шмідт (1891-1956 рр.) на криголамі «Сибіряков» в 1932 р. здійснив перше наскрізне плавання Північним морським шляхом з Білого моря до Берінґова.
На сучасному етапі продовжуються дослідження Світового океану.
1.река амур 2.)исток-река шилка, устье-аргунь,направление: разные,так как река меняет своё русло. 3.)принадлежит к бассейну тихого океана 4)источник питания-летние ливни + снеговое питание 5)значительные колебания уровня воды 6)падение реки=1930м , уклон=0,11%. (от шилки до аргуни) 7)скорость течения реки уменьшается,но лишь ниже устья реки бурей, где амур пересекает малый хинган, река течёт в каньоне, одним руслом, образуя мощный поток. 8)реку используют как: энергетика,водный транспорт и лесосплав ,рыбное хозяйство,ну и рекриация
1океания относится к разным областям палеотропического царства. однако близость австралии и большей части крупных островов океании и существование сухопутной связи между ними в период формирования современной флоры к тому, что в растительном покрове австралии и некоторых островов океании есть много общих элементов. фауна австралии и материковых островов океании, особенно новой зеландии, отличается бедностью, древностью и эндемизмом и имеет ярко выраженный реликтовый характер. так, в составе животного мира австралии насчитывается всего 235 видов млекопитающих, 720 — птиц, 420 — пресмыкающихся, 120 — земноводных. при этом 90 % видов позвоночных на материке эндемичны. в новой зеландии млекопитающие в составе дикой фауны вообще отсутствуют, а 93 % видов птиц нигде, кроме этой области, не встречаются. 2. новая гвинея положение. остров новая гвинея и прилегающие к ней архипелаг бисмарка, соломоновы острова и некоторые другие расположены между экватором и 10° ю. ш. они составляют северное звено островной дуги, окаймляющей австралию с востока и отделенной от нее впадинами кораллового и тасманова морей. южный конец этой дуги образует новая зеландия. новая гвинея — один из самых больших островов земли. площадь его — 829 тыс. км2. геологическое строение и рельеф. северные и центральные районы новой гвинеи занимают высокие горы. через весь остров с северо-запада на юго-восток простирается главная цепь горных хребтов (центральные горы) с вершинами высотой 3000-4000 м (гора джая — 5030 м) . вдоль северного побережья вытянута цепь более низких береговых гор, отделенная от главной цепи полосой тектонических впадин. горы сложены сильнодислоцированными гнейсами, кристаллическими сланцами, известняками мезозойского возраста и мощными гранитными интрузиями, формирующими высокие, неприступные хребты с обрывистыми склонами и со древнего оледенения. северные берега острова образованы разломами; у берегов много коралловых рифов и небольших островов, среди которых поднимаются потухшие вулканы. горные цепи новой гвинеи продолжаются на архипелаге бисмарка и соломоновых островах. горы на этих островах обыкновенно не превышают 3000 м, многие вершины представляют собой потухшие и действующие вулканы. в океане, в непосредственной близости от высоких островных горных сооружений, проходят полосы глубоководных океанических желобов, которые свидетельствуют о погружении и поглощении океанической коры, слагающей тихоокеанскую плиту. южная часть новой гвинеи принадлежит к австралийской платформе и занята молодой низменной равниной высотой не более 100 м, сложенной аллювием и пересеченной реками. постепенно снижаясь, низменность уходит под воды арафурского моря. продолжением ее можно считать прибрежную низменность залива карпентария в австралии. плоские низкие берега южной части новой гвинеи . климатические условия. приэкваториальное и островное положение новой гвинеи определяет ее климатические особенности. на высоте до 1000 м температуры высоки и почти не изменяются в течение всего года
Умовно весь час накопичення географічних знань розподіляють на такі етапи: Давня епоха (до V ст. н. е.), Середньовіччя (V ст. — перша половина XV ст.), епоха Великих географічних відкриттів (друга половина XV-XVІІ ст.), епоха Нового часу (XVІІІ-XІX ст.), епоха сучасних географічних досліджень (з початку XX ст.).
Объяснение:
Античні часи завершилися в V ст., коли під ударами варварів загинула Римська імперія. Географічні досягнення було забуто, праці втрачено або знищено. Лише деякі з них збереглися завдяки арабським ученим, які вивчали їх та перекладали арабською мовою.
Середньовіччя. У цей час арабські вчені ведуть важлив за природними процесами, мандрують країнами Європи, Азії та Африки, вивчаючи життя та побут народів, складають описи та географічні карти. Один з найвидатніших арабських мандрівників — Ібн Баттута (1304-1377 рр.) — подорожував майже 30 років, подолавши відстань близько 130 тис. км. Свої враження він описав у книзі «Особливості міст та чудеса подорожей».
У Європі періоду середньовіччя географічна наука перебувала в занепаді.
Давня епоха (античні часи). Географія як наука бере свій початок із Стародавньої Греції та риму. Греки узагальнили та осмислили географічний матеріал, що залишився від найдавніших цивілізацій, та зробили чимало власних відкриттів.
Епоха Великих географічних відкриттів. Розвиток господарства та торгівлі в Європі став причиною підйому дослідницької активності європейців. Дослідницькі подорожі підтримували уряди країн, особливо Іспанії та Португалії. Починаються найбільші географічні відкриття, які через величезне значення для всього світу отримали назву Великих.
Епоха Нового часу. У подорожах Нового часу відбувається не тільки відкриття нових земель, а й починаються їх наукові дослідження.
Епоха сучасних географічних досліджень. На початок ХХ ст. майже всі райони Землі було досліджено географами. Час традиційних географічних відкриттів завершався, поступаючись місцем новій географії, яка замість питань «Де? Що?» намагалася знайти відповіді на питання «Чому саме так?». Однак білі плями на карті світу ще залишалися. Це насамперед величезні важкодоступні простори Арктики та Антарктики. 6 квітня 1909 р. американець Роберт Пірі (1856-1920 рр.) з п'ятьма супутниками досягнув Північного географічного полюса. 14 грудня 1912 р. норвезький дослідник Р. Амундсен (1872-1928 рр.) дістався Південного географічного полюса. З першої половини ХХ ст. починаються регулярні дослідження полярних просторів. Отто Шмідт (1891-1956 рр.) на криголамі «Сибіряков» в 1932 р. здійснив перше наскрізне плавання Північним морським шляхом з Білого моря до Берінґова.
На сучасному етапі продовжуються дослідження Світового океану.