На території України сформувалися ґрунти різних типів. Їх поширення на рівнинній частині підпорядковане закону широтної зональності, тобто ґрунти змінюються з півночі на південь.
Дерново-підзолисті ґрунти розповсюджені здебільшого на Поліссі. Вони сформувалися в умовах надмірного зволоження під сосновими і мішаними лісами. Материнськими породами для них слугують водно-льодовикові піщані відклади У цих ґрунтах невеликий вміст гумусу (до 1,5 %), чітко виражений так званий підзолистий горизонт, з якого поживні речовини вимиваються вглиб, Тому вони мають низьку родючість.
Сірі лісові ґрунти поширені у південній частині Полісся, на заході й Правобережжі України під ділянками широколистих лісів. Вони утворилися на суглинистих породах за умов достатнього зволоження. Вміст гумусу в них також незначний — 3 %, їх природна родючість відносно невисока, але достатня для вирощування багатьох сільськогосподарських культур.
Чорноземні ґрунти сформувалися в умовах недостатньої зволоженості під степовою рослинністю. Великий вміст гумусу (до 9 %) та зерниста й грудкувата структура роблять їх найродючішими не тільки в Україні, а й у світі. Гумусний шар у чорноземах має значну потужність — від 40 см до 1 м і більше. Ці ґрунти, що вкривають майже 60 % території України, є її національним багатством. Загалом в Україні зосереджена п'ята частина всіх чорноземів світу. У різних частинах країни поширені різні підтипи чорноземів: у лісостепу — чорноземи опідзолені і чорноземи типові, у північній смузі степу — чорноземи звичайні, у середній смузі степу — чорноземи південні. Різноманітність підтипів і їхні властивості зумовлені різною зволоженістю території.
На сухих степових ділянках в умовах недостатнього зволоження і бідної рослинності утворились каштанові ґрунти. Вони мають незначний вміст гумусу — 3 %, але досить потужний гумусовий горизонт — до 55 см. Для отримання високих врожаїв сільськогосподарських культур ці ґрунти потребують додаткового зволоження.
Крім основних зональних типів ґрунтів на рівнинній частині України на Поліссі сформувалися болотні ґрунти й торфово-болотні, а в долинах річок — лучні й Лучно-болотні.
У лісостепу і степу окремими невеликими плямами поширені солонці — малородючі ґрунти, в яких простежується горизонт із значним умістом солей. У південних степах утворилися солончаки — неродючі ґрунти, що мають підвищений вміст солей по всій своїй товщі. Для вирощування рослин такі ґрунти потребують промивання і гіпсування. Внаслідок інтенсивного промивання водою солонці в замкнутих зниженнях рельєфу перетворюються на Солоді, в яких засолений шар зникає, зате з'являються глейові горизонти.
Объяснение:
Полезные ископаемые Ивановской области
На территории Ивановской области отсутствуют крупные месторождения полезных ископаемых, однако там расположены залежи глин и суглинков для производства кирпича, керамзитовых изделий, дренажных труб, песков для силикатных изделий и прочих строительных, гравийно-песчаных материалов и камня строительного (карбонатных пород) . Следует, однако, отметить, что запасы полезных ископаемых в области невелики, особенно по гравию и известнякам, которые завозятся в область из других регионов. В области также существуют запасы торфа и минеральных вод.
Выявлено 2 месторождения стекольных песков федерального значения. Разведано Палехское месторождение (Палехский район) с промышленными запасами — 3400 тыс. тонн. Кудреватинское (Лежневский район) месторождение имеет запасы 1216 тыс. тонн песков.
В Юрьевецком районе изучено месторождение фосфоритов федерального значения «Дарковское» на площади 1229 га с запасами — 4525 тыс. тонн.
Имеются запасы формовочных глин в размере 11919 тыс. тонн, торфа с балансовыми запасами 110 млн тонн, сапропеля с общими запасами до 72 млн м³, пресных подземных вод с эксплуатационными ресурсами 2,7 млн м³/сут. , минеральные, лечебно-столовые и лечебные подземные воды. Имеются запасы строительных материалов: глины лёгкоплавкие (37,9 млн тонн) , керамзитовое сырьё (14,2 млн тонн) , строительные и силикатные пески (73,6 млн тонн) и песчано-гравийный материал (73 млн тонн) .
Объяснение:
Сатпаев Каныш Имантаевич (12.04.1899 г. - 31.01.1964 г.) - советский учёный-геолог, один из основателей советской металлогенической науки, основоположник казахстанской школы металлогении, организатор и первый президент Академии наук Казахской ССР, первооткрыватель одного из крупнейших медно-рудных месторождений мира - Улутау-Джезгазганского (Казахстан).
Родился в Акмолинской области, Российской империи, ныне аул имени К.И. Сатпаева в Баянаульском районе Павлодарской области.
С 1909 по 1911 годы Каныш Сатпаев учился в аульной школе.
В 1911 году поступил в русско-киргизское училище в городе Павлодар, которое окончил в 1914 году с отличием. После окончания училища Каныш Сатпаев, несмотря на возражения отца Имантая, отправился на обучение в учительскую семинарию в Семипалатинске, где в связи с туберкулёзом у него возникли трудности со здоровьем. Тем не менее он получил диплом об окончании семинарии в 1918 году, сдав экзамены экстерном.