Вели́кие озёра (англ. Great Lakes, фр. Grands Lacs, иногда также Великие Лаврентьевские озёра) — система пресноводных озёр в Северной Америке, на территории США и Канады (озеро Мичиган находится целиком в США, по остальным озёрам и соединяющим их коротким рекам проходит граница между США (⅔ акватории) и Канадой (⅓ акватории озёр)[1]). Включает ряд крупных и средних водоёмов[2], соединённых реками и проливами. К собственно Великим озёрам относят пять крупнейших: Верхнее, Гурон, Мичиган, Эри и Онтарио, хотя иногда в них включают и озеро Сент-Клэр, они образуют самую большую по площади группу пресноводных озёр на Земле (общая площадь 244 106 км², общий объём 22 671 км³), содержащую 21 % поверхности в мире пресной воды (и 84 % запасов пресной воды Северной Америки)[3][4][5]. С ними связаны несколько средних озёр, важнейшими из которых являются: Сент-Мэрис, Маниту, Нипигон, Ниписсинг. Озёра относятся к бассейну Атлантического океана, сток по реке Святого Лаврентия.
На формирование озёрных котловин наибольшее влияние оказывают тектонические процессы; Великие озёра начали формироваться в конце последнего ледникового периода, около 10 000 лет назад, когда масса ледника продавила земную кору, а после того, как ледник растаял, начался медленный обратный процесс — гляциоизостазия, который также сильно заметен в районе Ботнического залива и Финляндии. Водная масса озёр образовалась при таянии ледника. Северное побережье Великих озёр поднимается быстрее южного, что приводит к эффекту «переливания» воды и медленному затоплению земель на юге. Ранее Великие озёра имели дополнительный сток через нынешние реки Иллинойс и Оттава, но вследствие всё тех же геологических процессов они, будучи и поныне возле берегов озёр, несколько изменили своё русло и кардинально поменяли исток. В результате этого сегодня естественный сток существует лишь по реке Святого Лаврентия.
Развито судоходство и рыболовство. При каналов сформирован водный путь для морских судов протяжённостью около 3000 км. Великие озёра связаны каналами с рекой Гудзон и бассейном реки Миссисипи.
Объяснение:
Загальна характеристика рельєфу Євразії
Природні умови материка дуже різноманітні, у тому числі і рельєф. Тут розташовані найвища вершина Землі — гора Еверест (Джомолунгма) висотою 8848 м і найглибша западина суходолу — рівень Мертвого моря (—405 м). Середня висота Євразії становить 830 м над рівнем моря. Гори разом з плоскогір'ями займають близько 2/3 території материка.
Тектонічна структура Євразії
Різманітність природи Євразїі пов'язана не тільки з її великою протяжністю, але також із надзвичайною складністю будови земної кори в межах материка. Євразія складається з декількох давніх платформених ядер, з'єднаних різновіковими складчастими поясами. Це наче декілька з'єднаних в єдине ціле континентів. Основні давні ядра материка — Східноєвропейська платформа з рівнинним рельєфом і невеликими абсолютними висотами, висока Сибірська платформа, у межах якої переважають плоскогір'я, плато та нагір'я, роздроблена Китайська платформа, різні частини якої зазнали висхідних рухів та опускань. До цих давніх євразійських ядер пізніше приєдналися платформені частини давньої Гонд-вани: Аравійський півострів та Індостан. У межах давніх платформ сформувався здебільшого рівнинний рельєф різної висоти. Місцями поміж розломами земної кори піднялися плосковершин-ні брилові гори: Східні і Західні Гати, хребти Китаю, Алданського нагір'я.
В основі більшості гірських систем Євразії лежать різновікові рухливі складчасті пояси. Областям кайнозойської складчастості відповідають гігантські гірські системи. Так, на півдні Євраз на тисячі кілометрів величезний Альпійсько-Гімалайський складчастий пояс.
Другий складчастий пояс Євразії, формування якого ще не закінчилося,— Тихоокеанський. Він ться вздовж східної окраїни материка поруч з найглибшими океанічними западинами. Припускають, що тут відбувається взаємодія океанічної і материкових літосферних плит.
У поясах нової складчастості і сьогодні продовжуються активні тектонічні рухи. Про це свідчить високий ступінь сейсмічності в деяких районах.
У молодих складчастих поясах також широко розвинутий вулканізм.
Переміщення в земній корі відбуваються не тільки в областях нової складчастості. Утворення складок у районі невисоких гір Європи, Уралу, Тянь-Шаню, Куньлуню, Алтаю, Саян, Тибету і багатьох інших гірських систем відбулося у палеозої і мезозої. З того часу гори поступово руйнувалися, перетворюючись на горбисті рівнини.
Рівнини материка
Рівнини різної висоти розташовуються на платформах. Вони мають величезні розміри на тисячі кілометрів. Так, Східноєвропейська рівнина, що лежить на давній Східноєвропейській платформі, є однією з найбільших рівнин світу. Її рельєф складний: височини (Середньоруська та ін.) чергуються з низовинами (Причорноморська, Прикаспійська – низовина, що лежить нижче рівня моря на 28 м). На рельєфі північної частини рівнини позначилася діяльність давнього льодовика. Він згладив скельні виступи, приніс численні валуни та відклав подрібнені гірські породи.
На півночі Євразії на молодій Західносибірській платформі лежить Західносибірська рівнина. Її поверхня має ввігнуту, ніби блюдце, форму. Тому рівнина сильно заболочена. Середньосибірське плоскогір’я, що сформувалося на давній Сибірській платформі, є високою рівниною, на поверхні якої під час давніх вулканічних вивержень потоки лави утворили високі ступінчасті плато.
На півдні материка на давній Китайсько-Корейській платформі лежить Велика Китайська рівнина, а на Індостанській – плоскогір’я Декан, вкрите базальтовими лавами давніх вулканічних вивержень. Низовини Індо-Гангська та Месопотамська складені наносами річок, потужність яких подекуди сягає тисячі метрів.
Історичні макрорегіони Китаю
Гори материка
Гори Євразії виникли в різні епохи горотворення, тому мають різні висоту і форми поверхонь. Через увесь материк із заходу на схід найдовший на планеті пояс молодих складчастих гір – Піренеї, Альпи, Апенніни, Карпати, Кримські, Кавказ, Гімалаї, нагір’я Тибет. Вони утворилися в останню альпійську епоху горотворення, тому, як правило, високі і могутні, з крутими схилами і гострими вершинами-піками.
Альпи – найбільша і найвища гірська система Європи. Їх гострі гребені здіймаються на висоту понад 4 000 м, а найвища вершина г. Монблан сягає 4 807 м.
Піренеї кількома паралельними високими хребтами із засніженими вершинами на Піренейському півострові.
Объяснение:
Объяснение:
А-2
Б-1
В-5
Г-3
Д-6
Е-4