Амазо́нка (исп. и порт. Amazonas) — река в Южной Америке. Образуется слиянием рек Мараньон и Укаяли. Длина от истока рекиМараньон — 6992,06 км[2], от истока реки Апачет — около 7000 км, от истока Укаяли свыше 7000 км. Амазонка со своим длиннейшим истоком претендует, вместе с Нилом, на статус самого длинного водотока в мире, а также является крупнейшей в мире рекой по площади бассейна и полноводности.
Площадь бассейна — 7180 тыс. км² (по другим данным 6915 тыс. км²). Это заметно превышает бассейн эстуария Ла-Плата (4140 тыс. км²) иКонго (около 3700 тыс. км²).
В 2011 году по результатам всемирного конкурса, Амазонка признана одним из семи природных чудес мира[3].
Бо́льшая часть бассейна Амазонки принадлежит Бразилии, юго-западные и западные районы — Боливии, Перу, Эквадору и Колумбии. Протекая большей частью по Амазонской низменности в субширотном направлении близ экватора, Амазонка впадает в Атлантический океан, образуя самую большую в мире дельту (площадью свыше 100 тыс. км²и включающую самый большой в мире речной остров Маражо).
Амазонку питают многочисленные притоки; около 20 из них длиной более 1500 км. Наиболее значительные притоки: справа — Журуа,Пурус, Мадейра, Тапажос, Шингу; слева — Иса, Жапура, Риу-Негру.
По данным Департамента геофизики бразильской Национальной обсерватории, в одном направлении с Амазонкой, но на глубине4 тыс. метров, протекает подземная река Хамза (Hamza), питаемая грунтовыми водами. Её сток оценивается в 3 тыс. м³/с[4].
Средний расход в нижнем течении около 220 тыс. м³/с (колеблется по сезонам от 70 до 300 тыс. м³/с и более). Среднегодовой сток около 7000 км³ (около 15 % общего годового стока всех рек земного шара). Твёрдый сток — свыше 1 млрд тонн. Приливы проникают вверх по реке на 1400 км и в устьевой части сопровождаются поророкой.
Вместе с притоками Амазонка образует систему внутренних водных путей общей длиной более 25 тыс. км. Главное русло Амазонки судоходно на 4300 км (до Анд). До города Манаус (1690 км от устья) поднимаются океанские суда.
Главные порты (снизу вверх): Белен, Сантарен, Обидус, Манаус(Бразилия), Икитос (Перу).
Площадь бассейна реки почти равна площади Австралии. Подъём воды в северных и южных притоках Амазонки бывает в разное время года. Это несколько сглаживает колебания уровня Амазонки, поэтому она полноводна весь год. При подъёме воды река затопляет обширные пространства, образуя непроходимые болота
Європа відрізняється великою складністю і високим ступенем вивченості геологічної будови. Велик розташовані в межах Східноєвропейської (Російської), або Європейської, платформи, що має складчастий фундамент докембрійського віку. На сході, у межах Російської плити, де він глибоко занурений, і в східній частині Балтійського щита, де він виступає на поверхню. На заході (південь Скандинавії, Данія і Велика Британія) широко розвинуті пізньопротерозойські метаморфічні породи. Після консолідації фундаменту протягом останніх 1200–1600 млн років окремі частини платформи тривалий час занурювалися, покриваючись морями і лагунами. На північ від Східноєвропейської платформи, займаючи північний шельф материка (від Землі Франца-Йосипа до Печорської низовини ться докембрійська платформа Баренцевого моря. Схожа на неї платформа (Еріа) утворює край шельфу на північ від Британських островів. Ісландія та о.Ян-Майєн являють собою неоднорідні вулканічні підняття, що виникли у кайнозої над північною частиною Серединно-Атлантичного хребта.
Гірські споруди півдня Європи (Андалузькі гори, Апенніни, Альпи, Карпати, гори Балканського півострова, Криму та ін.) належать до Альпійської геосинклінальної (складчастої) області. У межах Альпійської складчастої області виникли своєрідні западини, що характеризуються близьким до океанічного типом будови земної кори (частково западина південного Каспію, Чорноморська, Тірренська та ін.). Згідно з даними геофізичних досліджень у них сильно скорочений (або повністю відсутній) «гранітний» шар і земна кора в цілому має товщину близько 20-30 км. Приро́дна зо́на, фізико-географічна зона — частина географічного поясу з однорідними кліматичними умовами. Вона є частиною природної країни. На рівнинних територіях зони зберігають широтне або близьке до нього тобто змінюються від екватора до полюсів (широтна зональність) і від океанів углиб континентів (довготна зональність). Мають близькі умови температур і зволоження, що визначають однорідні ґрунти, рослинність, тваринний світ і інші компоненти природного середовища. Природні зони виражені на суші і в океані, де проявляються менш чітко. Зміна природних зон у горах називається висотною поясністю.
Природні умови кожної з них мають свої відмінності, які залежать від широти місця, співвідношення тепла і вологи, циркулярної атмосфери. Типові в межах зони гідрологічні й теплові умови є вирішальним чинником формування ґрунтів певних типів, рослинності й тваринного світу. Загальні особливості природних умов враховуються в сільськогосподарському виробництві, лісовому господарстві, містобудуванні, під час проєктування інженерно-меліоративних і природоохоронних заходів, планування місць відпочинку.
Объяснение:
