3.7. Причини поразки української національної революції, її особливості та значення в історії України та в контексті європейського революційного руху XVI-XVII ст.
Довготривала виснажлива боротьба українського суспільства, у ході якої Україна понесла демографічні, політичні, матеріальні, територіальні й моральні втрати, закінчилася поразкою. У результаті національно-визвольних змагань так і не було створено соборної держави в етнічних межах України, не була відстояна незалежність Української держави, країна була позбавлена можливості рівноправно ввійти в коло європейських держав через відсутність у багатьох гетьманів і полковників державницького мислення, нерозвинутість державно-національної філософії, психологію меншовартості й підданства, а не відчуття володарів. Патріотичний дух у суспільстві був пройнятий не раціонально-державними проблемами, а православ’ям, при цьому інтереси мас та еліти були почасти діаметрально протилежними.
Україна, перебуваючи в центрі інтересів кількох великих держав (причому — «другого ешелону» політичних гравців Європи), мала невеликі шанси на досягнення незалежності. Козаки, будучи вправними воїнами, на жаль, за рівнем організації, військової стратегії й тактики поступалися збройним силам Польщі, Росії, Туреччини, Криму.
Причинами поразки Української національної революції 1648 — 1676 рр. були: 1) відсутність у національної еліти загальновизнаної суспільством національно-державницької ідеї та досвіду державного будівництва; 2) незавершеність процесу консолідації суспільної еліти навколо української державної ідеї; 3) переважання в свідомості соціальних верств в особистих групових, станових інтересів над національними й державними; 4) слабкість центральної влади, що зумовлювало розгортання міжусобної боротьби за булаву та породжувало всевладдя та численні зловживання старшини на місцях; 5) ігнорування більшістю еліти ідеї створення спадкоємного гетьманства, утвердження республікансько-олігархічної форми правління; 6) перманентна політична боротьба між старшинськими угрупуваннями, під час якої вони створювали блоки з іноземними державами, почасти нехтуючи інтересами власного народу та беручи найактивнішу участь у боротьбі проти нього; 7) наявність принципових помилок, прорахунків, невиваженості в проведенні внутрішньої політики гетьманськими урядами, що детермінувало посилення соціального напруження, розколу та створення ворогуючих таборів в українському суспільстві, наслідком чого стала громадянська війна та руйнація основ молодої української держави; 8) значні масштаби люмпенізації суспільства, анархо-охлократичні рухи низів; 9) деструктивна політична роль Запорожжя упродовж кінця 1650-х — першої половини 1670-х років; 10) погіршення геополітичного становища держави та постійне втручання (у різних формах) у внутрішні справи України Речі Посполитої, Російської держави, Кримського ханства та Османської імперії, які прагнули ліквідації самостійної Української держави.
Вели́кое кня́жество Моско́вское — средневековое русское феодальное государство. Первоначально удел Великого княжества Владимирского, с середины XIV века в результате превращения Владимира в наследственное владение московских князей — великое княжество, возглавившее процесс объединения русских земель в единое государство. С 1330-х до 1480 года московские князья, за редкими исключениями, — держатели ханского великокняжеского ярлыка, за получение которого они боролись с двумя другими крупными княжествами: Тверским и Суздальско-Нижегородским.
Основу хозяйства народов Среднего Поволжья во все времена составляло земледелие, служившее главным источником их существования. В XIX - начале XX веков оно было преобладающим занятием у мордвы. У марийцев, татар и удмуртов земледелие в значительной степени дополнялось и другими, неземледельческим занятиями. У башкир до XVII века традиционным типом хозяйства было полукочевое скотоводство. А у марийцев до XVI века преобладающими занятиями были охота и рыбалка. Но у всех народов Среднего Поволжья, важнейшей отраслью земледелия было полеводство. Оно имело полунатуральный характер и отличалось очень низкой продуктивностью, например, урожайность зерновых на территории Чувашии не превышала 40-45 пудов с десятины1. Повсеместно преобладало общинное землепользование. Община регулировала все земельные отношения крестьян-общинников. Она производила переделы земли, лугов и других угодий. Уравнительное подушное распределение земли приводило к тому, что крестьянское хозяйство получало надел в виде небольших, расположенных в разных местах участков. В XIX веке у финно-угорских народов под влиянием русского населения господствовала трехпольная система, при которой вся пахотная земля делилась на три части (три поля). Первое поле предназначалось под озимые культуры, второе засевалось яровыми культурами, а третье под пар, то есть вообще не засевалось и чаще всего использовалось для выгона скота. На следующий год паровое поле вскапывалось под озимь, озимое засевалось яровыми культурами, а яровое оставалось. В течение трех лет происходила смена всех полей. В южных районах выращивалась также пшеница, горох, конопля; последняя выращивалась на приусадебных участках и была основной технической культурой народов Поволжья. Картофель появился в Поволжье, в середине столетия, но не получил широкого распространения и возделывался в качестве огородной.
Розробки уроків
Підручники
Відео
Атласи
Реферати
Книги
Історія українського суспільства
3.7. Причини поразки української національної революції, її особливості та значення в історії України та в контексті європейського революційного руху XVI-XVII ст.
Довготривала виснажлива боротьба українського суспільства, у ході якої Україна понесла демографічні, політичні, матеріальні, територіальні й моральні втрати, закінчилася поразкою. У результаті національно-визвольних змагань так і не було створено соборної держави в етнічних межах України, не була відстояна незалежність Української держави, країна була позбавлена можливості рівноправно ввійти в коло європейських держав через відсутність у багатьох гетьманів і полковників державницького мислення, нерозвинутість державно-національної філософії, психологію меншовартості й підданства, а не відчуття володарів. Патріотичний дух у суспільстві був пройнятий не раціонально-державними проблемами, а православ’ям, при цьому інтереси мас та еліти були почасти діаметрально протилежними.
Україна, перебуваючи в центрі інтересів кількох великих держав (причому — «другого ешелону» політичних гравців Європи), мала невеликі шанси на досягнення незалежності. Козаки, будучи вправними воїнами, на жаль, за рівнем організації, військової стратегії й тактики поступалися збройним силам Польщі, Росії, Туреччини, Криму.
Причинами поразки Української національної революції 1648 — 1676 рр. були: 1) відсутність у національної еліти загальновизнаної суспільством національно-державницької ідеї та досвіду державного будівництва; 2) незавершеність процесу консолідації суспільної еліти навколо української державної ідеї; 3) переважання в свідомості соціальних верств в особистих групових, станових інтересів над національними й державними; 4) слабкість центральної влади, що зумовлювало розгортання міжусобної боротьби за булаву та породжувало всевладдя та численні зловживання старшини на місцях; 5) ігнорування більшістю еліти ідеї створення спадкоємного гетьманства, утвердження республікансько-олігархічної форми правління; 6) перманентна політична боротьба між старшинськими угрупуваннями, під час якої вони створювали блоки з іноземними державами, почасти нехтуючи інтересами власного народу та беручи найактивнішу участь у боротьбі проти нього; 7) наявність принципових помилок, прорахунків, невиваженості в проведенні внутрішньої політики гетьманськими урядами, що детермінувало посилення соціального напруження, розколу та створення ворогуючих таборів в українському суспільстві, наслідком чого стала громадянська війна та руйнація основ молодої української держави; 8) значні масштаби люмпенізації суспільства, анархо-охлократичні рухи низів; 9) деструктивна політична роль Запорожжя упродовж кінця 1650-х — першої половини 1670-х років; 10) погіршення геополітичного становища держави та постійне втручання (у різних формах) у внутрішні справи України Речі Посполитої, Російської держави, Кримського ханства та Османської імперії, які прагнули ліквідації самостійної Української держави.
Объяснение: