Вкаких веках новым элементом застройки стали мечети и медресе которые возводились в пределах шахристана. а) iii- iv. b) iv- vii. c) vii- ix. d) ix- x. e) x- xiii
Дем’ян Многогрішний (1668–1672 рр.) став наказним гетьманом на Лівобережжі після відступу з цих територій Петра Дорошенка. Многогрішний належав до тієї місцевої старшини, яка не бачила іншого виходу, як підпорядкуватись московському цареві, але рішуче стояла на позиції автономії. Він вступив у переговори з представниками Москви, і у січні 1669 р. делегація України висловила бажання приєднати Лівобережжя до Москви. В березні того ж року в Глухові відбулася рада, на якій були затверджені так звані Глухівські Статті.
За ними:
· в п’яти містах (Києві, Ніжині, Чернігові, Острі й Переяславі) мали залишатися московські воєводи;
· податки мали збирати представники гетьмана;
· реєстрове військо становило 30 тисяч чоловік.
Ці ттті хоч і поступалися Березневим статтям Богдана Хмельницького, але до певної міри відновлювали автономію України (Лівобережної).
Іван Самойлович (1672–1687рр.) став наступником Д. Многогрішного, який був заарештований і висланий в Сибір. Його було обрано гетьманом в Княжій Діброві (біля Конотопа). Самойлович володів широким політичним світоглядом, прагнув відстоювати інтереси всієї України. Він вороже ставився до Польщі і не збирався ділити владу з Петром Дорошенком. Незабаром Самойлович, скориставшись війною Польщі і Туреччини, переконав московський уряд, що саме час покінчити з Дорошенком і приєднати Правобережжя. Після вдалих дій Рада в Переяславі 17 березня 1674 року проголосила Самойловича гетьманом обох боків Дніпра. Заручившись підтримкою турків і татар, Дорошенко зумів відвоювати Правобережжя, але свавілля поляків на цих територіях та похід татар і турків на Україну змусили його зректися свого плану і скласти гетьманські клейноди. Згодом гетьман Дорошенко присягнув цареві, але з’явитися перед Самойловичем не побажав. В битві з 30-тисячною московсько-козацькою армією, яка оточила Чигирин, Дорошенко змушений був здатися. В останні роки свого гетьманування І. Самойлович поводився незалежно від Москви, критикував її зовнішню політику, виступив проти підписання нею «вічного миру» з Польщею проти Туреччини і Криму, який би спонукав до оточення всієї України московськими військами.
Отже, за час свого гетьманування І. Самойлович намагався об`єднати козацькі землі, виступав проти прагнення Запоріжжя до політичної самостійності, приєднав частину Правобережної України і прийняв титул гетьмана обох сторін Дніпра.
Судьба российского императора Павла I Петровича (1754- 1801) была столь трагична, что его называли «русским Гамлетом».
Перипетии шекспировской трагедии удивительным образом соотносятся с жизненным путем одного из самых оклеветанных монархов России Павлом I.
Рожденный в несчастливом браке Екатерины II иПетра III, он рано потерял отца, погибшего, как считали многие, по указке матери.
Добрый и отзывчивый по природе мальчик из-за политической борьбы был лишен родительской любви и участия.
Будущий император получил замечательное образование, увлекался идеалами рыцарства.Екатерина II, опасаясь претензий Павла на престол, ограждала его от власти, что сказалось на его характере: он стал замкнутым, вспыльчивым и подозрительным.
Отданное в распоряжение Павла Гатчинское имение превратилось для него в «маленькое государство», в котором он завел собственные порядки и сформировал гатчинскую армию. Только в 42 года, после смерти матери, Павел I вступил на престол. Произошло это 6 (17) ноября 1796 года.
Основные направления деятельности Павла I
Внутренняя политика:
указ о передаче престола по мужской линии;
манифест о трехдневной барщине;
ограничение привилегий дворянства;
преобразования в армии по образцу прусской армии, жесткая дисциплина и муштра;
отмена рекрутских наборов;
регламентация всех сфер общественной жизни;
ужесточение цензуры.
Внешняя политика:
вступление в антифранцузскую коалицию в 1798 году;
антианглийская политика с 1800 года.
Противоречивость политики Павла I, наступление на привилегии дворянства, контроль над всеми сторонами жизни восстановили против него практически все слои населения.
Стремление навести порядок в стране, установить жесткую дисциплину, пронизывающую все общество, не получило поддержки общества. Павел I был одинок и не понят современниками. В результате заговора 12 (24) марта 1801 года «русский Гамлет» был убит.
Дем’ян Многогрішний (1668–1672 рр.) став наказним гетьманом на Лівобережжі після відступу з цих територій Петра Дорошенка. Многогрішний належав до тієї місцевої старшини, яка не бачила іншого виходу, як підпорядкуватись московському цареві, але рішуче стояла на позиції автономії. Він вступив у переговори з представниками Москви, і у січні 1669 р. делегація України висловила бажання приєднати Лівобережжя до Москви. В березні того ж року в Глухові відбулася рада, на якій були затверджені так звані Глухівські Статті.
За ними:
· в п’яти містах (Києві, Ніжині, Чернігові, Острі й Переяславі) мали залишатися московські воєводи;
· податки мали збирати представники гетьмана;
· реєстрове військо становило 30 тисяч чоловік.
Ці ттті хоч і поступалися Березневим статтям Богдана Хмельницького, але до певної міри відновлювали автономію України (Лівобережної).
Іван Самойлович (1672–1687рр.) став наступником Д. Многогрішного, який був заарештований і висланий в Сибір. Його було обрано гетьманом в Княжій Діброві (біля Конотопа). Самойлович володів широким політичним світоглядом, прагнув відстоювати інтереси всієї України. Він вороже ставився до Польщі і не збирався ділити владу з Петром Дорошенком. Незабаром Самойлович, скориставшись війною Польщі і Туреччини, переконав московський уряд, що саме час покінчити з Дорошенком і приєднати Правобережжя. Після вдалих дій Рада в Переяславі 17 березня 1674 року проголосила Самойловича гетьманом обох боків Дніпра. Заручившись підтримкою турків і татар, Дорошенко зумів відвоювати Правобережжя, але свавілля поляків на цих територіях та похід татар і турків на Україну змусили його зректися свого плану і скласти гетьманські клейноди. Згодом гетьман Дорошенко присягнув цареві, але з’явитися перед Самойловичем не побажав. В битві з 30-тисячною московсько-козацькою армією, яка оточила Чигирин, Дорошенко змушений був здатися. В останні роки свого гетьманування І. Самойлович поводився незалежно від Москви, критикував її зовнішню політику, виступив проти підписання нею «вічного миру» з Польщею проти Туреччини і Криму, який би спонукав до оточення всієї України московськими військами.
Отже, за час свого гетьманування І. Самойлович намагався об`єднати козацькі землі, виступав проти прагнення Запоріжжя до політичної самостійності, приєднав частину Правобережної України і прийняв титул гетьмана обох сторін Дніпра.