Объяснение:
В начале XX в. казахская литература была уже на достаточно высоком уровне. Огромной популярностью пользовались произведения классиков казахской литературы - А. Бай-турсына, Ш. Кудайбердыулы, М. Жумабая, Ж. Аймауытулы, придерживавшихся в своих произведениях общечеловеческих ценностей, принципов гуманизма. В то же время появляется плеяда молодых литераторов, представителей т.н. "пролетарской" литературы - С. Сейфуллин, Б. Майлин, И. Жансугуров, С. Муканов, появляются первые работы М. Ауэзова, С. Муканова, Г. Мусрепова, М. Хаким-жановой.
Первая половина 20-х годов характеризовалась господством в литературе классического направления, созданного Абаем, однако власти, прекрасно понимая, что литература обладает огромным пропагандистским потенциалом, прилагают огромные усилия по созданию казахского "социалистического реализма". Эти мысли высказывались на V краевой партконференции в 1925 г., собрании казахских студентов вузов Москвы в 1924 г. и собрании казахских студентов Ташкента в 1929 г. В середине 20-х годов разгорелась дискуссия о месте и роли литературы в жизни общества и о наличии казахской "пролетарской" литературы. В ходе этой дискуссии такие поэты и писатели, как М. Жумабай, Ж. Аймауытулы, А. Байтурсын, М. Дулатулы, К. Каменгеров были обвинены в национализме. Литературная деятельность этих авторов в 20-е годы послужила позже поводом для обвинения их в антисоветском заговоре и репрессий. Одновременно шла работа по установлению политического контроля над творчеством самих "пролетарских" писателей и поэтов. С этой целью в 1926 г. создается Казахская ассоциация пролетарских писателей (Каз-АПП), имевшая свой печатный орган "Кус жолы". Этот альманах стал основным орудием критики "буржуазных" и "националистических" литераторов. Таким образом, к началу 30-х годов в Казахстане устанавливается жесткий контроль над литературой, целый ряд жанров, тем и направлений становится запретным и дальнейшее развитие казахской литературы происходит не благодаря, а вопреки политике властей.
Народився 20 березня 1639 р. у с. Мазепинці (нині Білоцерківський район Київської області). Належав до родини відомої правобережної української шляхти. Початкову освіту отримав у школі Київського братства, згодом закінчив Києво-Могилянський колегіум та Єзуїтську колегію у Варшаві. Протягом трьох років навчався у Німеччині, Італії, Франції та Голландії, де здобув блискучу європейську освіту, досвід європейського політичного та культурного життя. Знав кілька іноземних мов. Формування національно-політичних переконань І. Мазепи відбувалося під час служби при гетьманах П. Дорошенкові та І. Самойловичеві, які мали програми відродження самостійної й соборної української держави.
І. Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно тримав гетьманську булаву протягом майже 22 років (8081 днів). Цей період характеризувався економічним розвитком України-Гетьманщини, стабілізацією соціальної ситуації, піднесенням церковно-релігійного життя та культури.
На початку XVIII ст., в умовах Північної війни (1700—1721), гетьман І. Мазепа в союзі з польським королем Станіславом Лещинським та шведським королем Карлом ХІІ здійснив спробу реалізувати свій військово-політичний проект, метою якого був вихід з-під протекторату Московської держави і утворення на українських землях незалежної держави.
Помер у ніч з 21 на 22 вересня 1709 р. у с. Варниця поблизу м. Бендери. Похований у монастирі Св. Георгія (Юрія) м. Галац (Румунія).
Вагомий внесок, зроблений Іваном Мазепою у розбудову української козацько-гетьманської держави та її культури полягає у такому: