Промисловість західноукраїнських земель під владою Австро-Угорщини в останній третинні XIX ст. майже цілком перебувала в руках іноземних капіталістів (німецьких, австрійських, канадських). Протягом 70-х - 80-х pp. XIX ст. тут також відбувався інтенсивний процес формування фабрично-заводської промисловості, головним чином нафтовидобувної, борошномельної, спиртогорілчаної, лісопереробної, лісопереробної галузей. На цих підприємствах стали широко застосовуватися парові двигуни.
Але в економічній структурі Австро-Угорщини західноукраїнським землям відводилася роль ринку збуту готових товарів і джерела надходження сировини та робочої сили до індустріально розвинутих провінцій. Західноукраїнська промисловість не могла витримати конкуренції дешевих товарів і почала занепадати. Імперський уряд фактично не вживав заходів для розвитку промисловості в Західній Україні. Західноукраїнським підприємцям не надавалися податкові пільги, якими користувалися у західних провінціях. Доступ західноукраїнським товарам на ринки Австро-Угорщини та сусідніх країн був фактично закритий. Водночас існували пільги для вивезення з краю сировини і напівфабрикатів.
Проголошена у 1848 p. селянська реформа, головним положенням якої було скасування кріпацтва, була здійснена в 50-х pp. Уряд зробив все, щоб втрати поміщиків були мінімальними і щоб вони отримали все необхідне для пристосування до нових умов господарювання.
Після реформи Західна Україна залишалася краєм поміщицьких латифундій. Великим землевласникам, які мали 5 і більше тис. гектарів, належало понад 40% усіх земель. Незважаючи на великі залишки кріпацтва, сільське господарство Західної України у другій половині XIX ст. поступово розвивалося по-ринковому: у поміщицьких і багатих селянських господарствах працювали вільнонаймані робітники. На кінець XIX ст. на західноукраїнських землях налічувалось понад 400 тисяч постійно зайнятих і періодично найманих робітників. Усе ширше застосовувалася сільськогосподарська техніка, поглиблювалася спеціалізація районів.
В Жалованной грамоте дворянству Екатерины II 21/04/1785 года, древним дворянством (для включения в VI-ую часть родословных книг) признавались роды, насчитывающие на тот момент более 100 лет истории, т.е. возникшие до 1685. Это юридическое и официальное определение, однако, исторически не соответствует ровно ничему, и было подвергнуто критике ещё до большевистского переворота (наиболее чётко сформулированная и обоснованная критика была высказана известным историком и генеалогом Л.М.Савёловым в декабре 1913 во введении к Родословной книге дворянства Московской губернии). Роды, владевшие поместьями, например, в 1695, ничем не отличаются по своей сути от родов, получивших их в 1675, тогда как и те и те резко отличаются от дворян, возникших, например, в 1730. Поэтому в качестве хронологического порога для столбового дворянства, нами был выбран год 1714 (Указ о единонаследии), который слил понятия поместья и вотчины (столбцы велись ещё до 1719). Поместная система, на которой и было основано древнее, допетровское дворянство в России, прекратила своё существование именно в этот момент. Начиная с 1722 (Табель о рангах), дворянство существенно обновилось, и подавляющее большинство дворянских родов, существовавших в 1917, были именно потомками гражданских и военных государственных чиновников, получивших дворянство за службу.
Таким образом, данный список покрывает, вероятно, лишь около 10-15% дворянских родов (но по остальным информация зато значительно более доступна, т.к. роды, возникшие в XVIII и XIX вв. – недавние, факт вхождения их в потомственное дворянство всегда прекрасно документирован, и все их 2-6 поколений легко отслеживаются по дворянским родословным книгам соответствующих губерний).
Объяснение: