1.В начале XVII в. страна вступила в период постепенного упадка. Войны династии Мин с соседями требовали больших расходов. Поэтому правители все время увеличивали налоги, которые тяжелым бременем ложились на плечи простых людей. В стране все больше нарастало недовольство династией Мин. То тут, то там вспыхивали народные восстания. В 1644г. восставшие крестьяне захватили Пекин- столицу империи Мин. Последний император правящей династии оказался в безвыходном положении и покончил с собой.
2.Ниже плинтуса очень даже только немногочисленность маньчжуров, что вынуждало их широко привлекать на службу китайцев. Да, при маньчжурах китайцы починили больше стран и на дольшее время чем монголы, доходили даже до Челябинска, Кашгара и Сайгона, однако для китайцев маньчжуры в лице рода Айсингёро всё равно оставались чужаками, за которых китайцы не рвались воевать. Именно поэтому были проиграны Опиумные войны и Японо-китайская, а точнее Маньчжуро-японская война 1894-1895 годов. Зато как только китайцы свергли маньчжуров в 1911-м году они с куда меньшими ресурсами и большим раздраем, но успешно противостояли японцам в ходе собственно Японо-китайской войны 1937-1945 гг., навешав японцам при Тайерчуанге и Пиньшикуане уже в самом начале войны. Чем решил воспользоваться СССР неудачно при Хасане в 1938-м и удачнее при Халхин Голе в 1939-м из-за подставы Японии Германией. И Первое1932 г. и Второе Шанхайское сражение 1937 г. показали умение и готовность китайцев воевать за свою Родину не числом, но умением. 3 из 4-х китайских сталинградов - сражений за Чанша были выиграны китайцами. При маньчжурском правления 1642-1911 гг. Китай медленно и неуклонно загнивал. Это было обусловлено именно маньчжурским правлением, а не свойствами китайцев, как государствообразующего народа. "Не по маньчжурской Сеньке была шапка китайского Мономаха".
3.Маньчжурия богатая по географическим ресурсам страна поэтому подозревала что Европа хотела завладеть этими богатствами
Отношения Китая и Европы были хорошие
Тікати з зараженої місцевості й у безпеці чекати кінця епідемії. Саме звідси походить знаменита середньовічна приказка «далі, довше, швидше», вигадана за переказом, відомим перським філософом і лікарем Абу Бакром Ар-Разі. Бігти треба було якнайдалі, якнайшвидше і залишатися далеко від зараженої місцевості достатньо довго, щоб остаточно переконатися, що небезпека минула. Лікарі радили перебиратися у «скромний будиночок [у селі], не схильний до вогкості, подалі від кладовищ, худобомогильників і брудної води, а також від городів, де росте цибуля порей, капуста чи інші рослини, на яких мають звичай осідати чумні міазми»[53].
Очищення повітря у зараженій місцевості чи будинку. З цією метою через місто гнали стада, щоб дихання тварин очистило атмосферу (один з спеціалістів того часу приписував подібну здібність коням і тому радив своїм пацієнтам на час епідемії перебиратися жити до конюшні). Ставити блюдечко з молоком у кімнату померлого, щоб таким чином поглинати заразу. З такою ж метою у домах розводили павуків, здатних, відповідно до переконань того часу, адсорбувати розлиту у повітрі отруту; палили багаття на вулицях і обкурювали димом ароматних трав чи спецій. Для того, щоб розігнати заражене повітря, дзвонили у дзвони і стріляли з гармат. У кімнатах з цією з метою випускали літати невеликих пташок, які змахами крил провітрювали приміщення[54]. Вважали, що півнячий крик — перший засіб проти пошесті. Це кукурікання нібито змушує злякатися хворобу.
Індивідуальний захист, який розуміли як створення певного буферу між людиною і зараженим середовищем. З огляду на те, що дієвість подібної буферної зони можна було визначити лише за до власного нюху, її вважали доброю, якщо вдавалось зовсім ліквідувати чи принаймні ослабити «чумний запах». З цієї причини радили носити з собою і часто нюхати букети квітів, пляшечки з духами, запашні трави і ладан. У багатьох місцях при «пошесних хворобах» користувалися редькою, цибулею і часником, яких нібито боїться нечиста сила, що спричинює ці хвороби. Ці овочі носили на натільному хресті, у вузликах. У деяких регіонах з цією ж метою носили продірявлену мідну монету. Думали, що зміїна шкіра або засушена голова жаби вбереже від чумної гарячки. Носили на шиї ладанки із зашитими в них замовними травами. Радили також наглухо закривати вікна і двері, закривати вікна просоченою воском тканиною, щоб не допустити проникнення у будинок зараженого повітря[55]. Втім, іноді пропонували забивати чумний сморід смородом ще більшим — рецепти подібного ґатунку були часом підказані відчаєм і безпорадністю. Так, кримські татари розкидали по вулицях трупи собак, європейські ж лікарі радили тримати у будинках козлів[56]. Давали навіть рекомендації подовгу затримуватись у відхожому місці і вдихати тамтешні запахи, оскільки були , що чистильники відхожих місць менше страждають від чуми. Подібні пропозиції, втім, викликали протест вже у тодішніх спеціалістів, які вказували, що подібне «є огидним у звичайній ситуації, і складно очікувати, щоб воно до під час епідемії»[57].
Лікарі радили утримуватися від вживання в їжу домашніх і диких водоплавних птахів, харчуватися супами і бульйонами, не спати після сходу сонця і, зрештою, утримуватись від інтимного спілкування з жінками[58], а також (пам'ятаючи про те, що «подібне притягає подібне») утримуватись від думок про смерть, і від страху перед епідемією будь-що зберігати бадьорий настрій[59].