Відповідь:
Іва́н Я́кович Фра́нко́ (27 серпня 1856, с. Нагуєвичі — 28 травня 1916, Львів, Австро-Угорщина) — видатний український поет, прозаїк, драматург, літературний критик, публіцист, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч. Доктор філософії (1893), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1899), почесний доктор Харківського університету (1906)[6][7]. Член виділу Товариства «Просвіта».
Пояснення:
Тісно пов'язані з соціологічними, суспільно-політичними й економічними історичні розвідки Франка, близько 100 друкованих праць, більшість з них присвячені селянському рухові й революції 1848 року в Галичині та польсько-українським взаєминам. До першої групи належать: «Польське повстання в Галичині 1846 р.» (1884), «Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині» (1898 і 1913), «Лук'ян Кобилиця. Епізод з історії Гуцульщини в першій половині XIX ст.», «Причинки до історії 1848 р.». До другої — «Дещо про стосунки польсько-руські» (1895), «Поляки й русини» (1897, німецькою й українською мовами), «Нові причинки до історії польського суспільності на Україні в XIX ст.» (1902), «Русько-польська згода й українсько-польське братання» (1906). Інститут історичної праці Франка: причинки до історії Церкви (2 розвідки про єпископа Йосифа Шумлянського, 1891 і 1898 рр.), «Хмельнищина 1648—1649 рр. У сучасних віршах» (1898), «Тен як історик французьської революції» (1908), «Стара Русь» (1906), «Причинки до історії України-Руси» (1912), статті зі старої історії України та багато ін.
Характеристична для еволюції світогляду Франка його публіцистика, якій не бракувало й наукового підходу, тому часто в його творчості розмиваються грані між науковим і публіцистичними есе. Франко бачив Україну як суверенну одиницю «у народів вольних колі». При цьому він багато уваги приділяв здобуттю загальнолюдських прав. Почавши свою громадську діяльність з москвофільського гуртка, він незабаром покинув його для народовецького табору. За студентських часів Франко захоплювався соціалізмом, студіював Маркса й Енґельса, а коли побачив облудність «нової релігії», її завзято поборював. Назагал у Франка помітна еволюція від крайнього радикалізму до поступового націонал-демократизму. У своїй статті «Що таке поступ?» Франко одним із перших спрогнозував появу тоталітаризму і тоталітарної держави.
Михайло Петрович Драгома́нов (або Драгома́нів[джерело?]; використовував псевдоніми Толмачев, Українець, М. Кузьмичевський, П. Кузьмичевський, Кирило Василенко, Волинець, М. Галицький, М. Гордієнко, П. Петрик, Чудак, М. Т—ов та ін.; 6 (18) вересня 1841[2], м. Гадяч, Полтавщина — 20 червня (2 липня) 1895[3], м. Софія) — український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, засновник українського соціалізму, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових.
Один із організаторів «Старої громади» у Києві. Доцент Київського університету (1864–1875). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876–1889). Професор Вищої школи у Софії (1889–1895).
Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки, Михайла Косача й Оксани Драгоманової. Батько Світозара Драгоманова, Лідії Шишманової, Аріадни Труш, тесть — Івана Шишманова та Івана Труша.