Негативные последствия: 1. Тильзитский мирный договор был очень невыгоден для России с политической точки зрения и с экономической точки зрения. 2. Россия признала все завоевания Наполеона. 3. Присоединение России к континентальной блокаде против Англии (секретное соглашение). Россия должна полностью отказаться от торговли со своим главным партнёром (в частности, условия мирного договора предписывали России полностью исключить экспорт пеньки в Великобританию ) Позитивные последствия: 1. Россия и Франция обязались друг другу во всякой наступательной и оборонительной войне, где только это потребуется обстоятельствами. 2. Пруссия потеряла примерно половину своей территории и населения, должна была выплатить огромную контрибуцию.
Тильзитские договоры 1807 г. Были заключены между Россией и Францией по итогам личных переговоров в Тильзите императоров России Александра 1 и Франции Наполеона. Победа Наполеона над Пруссией, приближение Франции к границам России заставили Александра 1 совершить крутой поворот во внешней политике. Он согласился на присоединение России к континентальной блокаде. В свою очередь, Наполеон согласился поддержать Россию в польском и восточном вопросах. Россия уговорила Францию не добивать союзную для нее Пруссию. Подписаны были несколько соглашений между двумя странами, а также мирный договор между Францией и Пруссией. По франко-российским документам Россия признавала суверенитет Франции над Ионическими островами, давала согласие признать родственников Наполеона правящими монархами ряда европейских стран. Ключевым среди этих документов был трактат о наступательном и оборонительном союзе между двумя странами. Несмотря на компромиссный характер документов, они в большей степени отвечали интересам Франции, нежели России. Правда, Россия сумела воспользоваться договоренностью о разделе сфер влияний между двумя странами в ходе войны с Швецией.
Оптимістичний погляд, який поділяють політики, аналітики та широка громадськість, вперше був сформульований з точки зору теорії переходу: вважалося, що центрально-східноєвропейські суспільства, йдучи «нормальним шляхом історії», знайдуть шлях до ліберальної демократії та капіталізму.
Спрямованість на створення формальних демократичних інститутів, як правило, витісняє з аналізу зростання неформальних інститутів влади та поширення неліберальних симпатій. Цей погляд призвів до того, що Білорусь, наприклад, в західних академічних колах описується як "остання диктатура", тоді як реалістичніше може вважатися першим авторитарним режимом, встановленим після падіння комунізму.
Титульне питання можна розглянути через різноманітність центрально-східноєвропейських режимів з меценатним середовищем. Ця диференціація ґрунтується на тому, наскільки меценатська політика досягла успіху в інституціоналізації та наскільки сильно її підтримують місцеві еліти та населення. У країнах ЦСЄ існує політична система, сформована навколо мецената, - консервативна неліберальна демократія. В Угорщині, Латвії, Литві та Польщі неформальні структури конкурують з формальними. Останні були розроблені протягом останніх тридцяти років під наглядом Заходу, але вони не встигли досягти місцевих коренів. Дедалі більше демократія в таких країнах означає верховенство більшості, а не верховенство права. Визрівання етнократичного популізму та його поступовий підрив демократичних досягнень особливо очевидно в Угорщині та Польщі.
Тим не менше, ця картина не така вже похмура: кілька країн регіону зірвали тенденцію до авторитаризму та продовжували альтернативні шляхи розвитку. Румунія, Естонія та Північна Македонія показали деякі покращення в просуванні верховенства закону та належного врядування в останні роки. Цілком ймовірно, що коли неформальні установи вичерпають свої ресурси, регіон приступить до нового циклу розвитку. У такому сценарії повернення до ліберальної програми та перезавантаження політичних систем сильно залежатиме від досвіду останніх країн на сході Європи.