Ещё с XI века поляки, венгры и литовцы боролись за стратегически важные регионы Галицию и Волынь, однако эти территории вошли в состав Киевской Руси. В XII веке в Галиции и Волыни образовалось Галицко-Волынское княжество, которое не давало соседям занять его земли. Иногда одной из сторон удавалось оккупировать часть княжества, но это, как правило, было ненадолго.
7 апреля 1340 года галицкие бояре отравили Юрия II Болеслава, князя Галицко-Волынского княжества. Княжий престол оказался вакантным. Его желали занять король Польши и литовский князь. Казимир III, польский король, доказывал свою правоту тем, что он тоже принадлежал к династии Пястов, из которой происходил отравленный монарх. У Любарта Гедыминовича, литовского князя, были свои аргументы: его первая жена была дочерью предыдущего галицко-волынского князя Льва Юрьевича. В спор на стороне поляков вмешалось королевство Венгрия, которое давно хотело занять Галицию. Для этого венгры стремились заключить с Польшей унию.
До войны монархи Литвы и Польши имели общие семейные связи и их страны находились в союзе. После смерти в 1339 году Алдоны Анны, жены Казимира III, которая приходилась Гедимину дочерью, и смерти самого Гедимина в 1341 году союз между государствами распался.
Объяснение:
В любом случае, у Катула Сулла, занимая должность легата, быстро вошёл в доверие к нему (не исключено, что это было связано с принадлежностью их обоих к древним и знатным, но со временем угасшим родам[44]) и вскоре достиг значительных успехов[41]. Так, Сулла победил альпийских варваров, а затем умело наладил снабжение армии[41]. Сулла также принял участие в решающей битве при Верцеллах 30 июля 101 до н. э. и позднее описал её в своих мемуарах[18]. Сулла находился во время битвы вместе с Катулом и, по уверению биографа Суллы Плутарха, находился в наиболее жарком месте битвы, в то время как Марий увлёкся преследованием германцев[47][48]. Предполагается, что римским войскам Катула и Суллы, которые Марий расположил в центре, перед битвой не отводилось серьёзной роли, хотя в действительности всё вышло по-другому[47]. Римляне одержали полную победу в битве и надолго сняли угрозу со стороны германцев. Вскоре, несмотря на разногласия между претендовавшими на решающую роль в победе Катулом и Марием, в Риме был проведён совместный триумф.
Объяснение:
На жаль, політика розрядки 70-х років довго не існувала. Які ж причини того, аби відмовитися від досягнутих результатів? По-перше, довготривалий період холодної війни, все так само лишався у пам’яті, що викликало постійну підозрілість з боку держав. По-друге, політика пошуку ворога народу, як об’єднуючої сили для нації не відходила на другий план. Із політикою розрядки, такий ворог втрачався. По-третє, економічна криза, яка відбулася у 70-ті роки, сильно вплинула на перегляд політики урядом Радянського Союзу. Віра в те, що економічна криза є кризою капіталізму та чудовим шансом утвердити соціалізм у світі штовхнула СРСР до рішучого кроку. По-четверте, країни, попри всі домовленості, не поспішали ратифікувати угоди чи виконувати умови договорів. Так сталося із гельсінськими угодами: СРСР не поспішав виконувати свої зобов’язання в гуманітарній сфері, Захід же не намагався відмовитись від силового протистояння комуністичному блоку.
Фактично, країни взаємно провели демонтаж результатів політики розрядки. До яких наслідків це привело? Звісно, до негативних, зокрема:
1) Нарощування військової могутності країн. Економіка стала знову мілітаризованою. А. це значить, що інші сфери, зокрема соціальна недофінансовувалась. Сесія Ради НАТО у Вашингтоні в травні 1978 р. схвалила довгострокову програму збільшення військових витрат на 3% на рік протягом 20 років.
2) Вибух локальних конфліктів та часті військові дії. Звісно, їх підбурювали й самі супердержави, які мали з них вигоду. Як один із прикладів, у грудні 1979 р. СРСР ввів свої війська в Афганістан.
3) Розмивання біполярної системи входженням нових гравців через військові зіткнення. До прикладу, Іран.
4) Збільшення рівню міжнародного тероризму.
5) Ще більша загроза початку ядерної війни. ОВД і НАТО активно розміщують у Європі ядерну зброю першого удару.
Загострення міжнародного становища в першій половині 80-х років було не меншим, ніж в 50-60-х роках. Як і раніше протистояння супроводжувалось пропагандистською риторикою. Радянський Союз закликав до миру і в той же час направляв свої війська в Афганістан. Президент США оголосив СРСР "імперією зла" і закликав до "хрестового походу" проти комунізму.